За спиною Мельхіора все більше й більше глядачів бігли по вибоїстій бруківці Валу Ганчірників. Домініканець, як і Мельхіор, досі не порушився. Однак тепер він щільніше натягнув чорний плащ поверх білої ряси й стиснув губи. Внизу, навколо багать, нічого підозрілого ще не було помічено. Мельхіор схилився над бруствером стіни. Танцюючий палаючий пил, клапті окалини, іскри та яскраві вогняні зірки сипалися на обшарпані хати, на сіру плісняву дахів, що так само швидко спалахували, як і непримітна капличка. Але вид полум’я не налякав його, а лише усвідомив небезпеку. У цій всепоглинаючій стихії, у диханні й потріскуванні нових вогнищ він відчув радше щось схоже на передсмак свободи й вибавлення.
Вперше взаємний рух танцюристів і охоронців вогнів застряг між купами сміття, вперше там внизу помітили, що відбувається. Стара сурма замовкла й залишилася безголосною. Домініканець нарешті ворухнувся; його обличчя, багряне у світлі багаття, виражало завзятість і лють, очі звузилися в щілини під насупленими бровами. Майже не відкриваючи рота, він вимовив щось схоже на "прокляті дурні". Навіть не глянувши на Мельхіора, він обернувся й зник без жодного жесту прощання. Єдине, що бачив Мельхіор, - це спина домініканця у важкому чорному плащі, а на тій спині рудувато-сива голова й втягнута в плечі шия - інквізитор біг слідом за банкіром. Хтось штовхнув Мельхіора - це був Ліевен Вальсхоорн, капітан міської варти.
- Небезпека, пане Мельхіоре, йди додому, попередьте сусідів!
Мельхіор рухався повільно, наче уві сні. Він не міг відірвати очей від палаючої каплиці та хат, що розвалювалися під іскрами. Біля великодніх вогнів початкове мовчання й витріщання перетворилися на крик, штовханину й товкучку, на жалюгідну квапливу втечу. Стоси, за якими ніхто не стежив, продовжували горіти, стовпи вогню здіймалися над звалищами сміття, вітер своєю могутньою рукою зривав із них нове й нове листя вогню й ніс їх далі. Мельхіор побачив кількох чоловіків, які біля каплиці й річки намагалися згорнути гнойовими вилами землю й зробити з неї невисокий насип. Але тут було тільки сміття - вогонь з силою кидався на просочений гноєм ґрунт, навіть земля горіла. Чоловіки кинули вила і втекли.
Художник ішов крок за кроком, повертаючись назад до пожежі. Він мав слідувати за тими, хто втікав до кварталу ткачів, але натомість попрямував до кварталів бідноти, де стояли убогі хатини. Між палаючими хатами й річечкою Кокхальс, мов привиди, метушилися обірвані чоловіки з відрами й каструлями. Деякі стояли по коліна в мулі вздовж берега й черпали воду; повні відра й горщики передавали іншим, і таким чином утворювався ланцюг гасників із дорослих і дітей; багато з дітей плакали. Люди подавали відра, спонукані словами й прокльонами. Мельхіор дивився на це з безсилим співчуттям. Підійшовши, він схопив одне з повних відер і передав далі. І не встиг він цього усвідомити, як опинився в ланцюзі вогнегасників. Але чи було ще що гасити? Він почув, як один із чоловіків, що стояв у багнюці, застогнав:
- Чорти б їх узяли, чому вітер не вщухає? Що ми зробили, чим заслужити на це?
Вітер посилювався. Мельхіор поспішно глянув угору; вечірнє небо затягнулося сірим мороком, залишилося лише кілька золотих лусок. Жар, що бив від смітників, каплички, хат тісніше обгорнув його. І художник знову відчув, як його порожній шлунок стиснуло - яке ж це дурне й смішне відчуття голоду, коли бушує пожежа! Зі сліпою впертістю він приймав участь у гасінні, аж поки позаду не здійнявся гуркіт, ніби ревучий дракон вирвався з-під землі. Люди почали кричати і молитися, чіпляючись один за одного, а жар і пориви вітру посилилися. Святий Еваріст повільно западав серед грому та блискавок[44]. Чоловіки й жінки кидали відра і горщики й намагалися втекти туди, де з’явилася щілина, яка ще не дихала вогнем. У густому диму жінки кликали дітей, діти кликали матерів, а плач потрясав до кісток. Мельхіор намагався захиститися від клубів диму, розмахуючи руками, спіткнувся об колоду й розідрав собі литку. Поволі зникли голоси й крики, ніде не було просвіту, навколо тільки дим і гучне, шиплячий жар.
Він спробував пригадати, де знаходиться його дім, подумав, що дерев’яна кладка за каплицею вже горить, і побіг уздовж води, затиснувши рот рукою, щоб захиститися від гарячого подиху попелу, що сипався звідусіль. Мельхіор чув тріск і стукіт, жалюгідні хатини були приречені. Після довгого часу він нарешті натрапив на стіну, над його головою потріскували палаючі дрова. Це він дібрався до млина під валом, крила вітряка горіли. Десь тут повинна була бігти брукована дорога. Художник навпомацки пробирався крізь задушливий туман, і дійсно знайшов свій шлях. Мов пірнаючий з озера, Мельхіор виринув із диму й вогню, натрапивши на холодну й тверду основу кам’яної стіни. Він знову почув голоси, побачив постаті - інші біженці бігли в протилежному напрямку, лаялися, молилися, кашляли. Мельхіор біг далі, аж нікого не побачив, пробіг повз міський мур, де полум’я було лише багряно-жовтими мерехтливими факелами за темними будинками. Він глибоко зітхнув. Вечірнє повітря було їдким і прохолодним, пахло весняною травою, гноєм і споришем. Ошелешений від утоми, Мельхіор оперся на стіну.