Ієронім Босх, Віз сіна, фрагмент правої створки, 1510-1515, Музей Прадо, Мадрід
Опритомнів він від звуку дзвонів. Художник прислухався. З усіх куточків старого міста, що знаходиться під загрозою зникнення, дзвонили на тривогу, найгучнішим і найнаполегливішим був Великий Громмерт на вежі кафедрального собору. Від цього звуку в Мельхіорі прокинулися життєві сили. Він узяв себе в руки, хоч у нього боліли всі кінцівки. Кров на розідраній нозі вже засохла. Під високим склепінням невинного передсвітанкового неба горіло місто - де, як далеко? Подумки Мельхіор бачив, як тепер у кожній місцевості біля ровів і колодязів стоять напоготові люди, здатні оборонятися, чоловіки стоять напоготові біля колодязів та ровів. У неспокійному, мерехтливому світлі пожару він бачив з-за оборонної стіни кутасті й важкі вежі міста, а над усе височенну, струнку, як квітка, і, можливо, найбільш вразливу, нову вежу св. Андрія, яку збудував Кіліаан Бор. Розпачлива симпатія до її стрункої краси стискала його серце. Так ні, ні - гордість Кіліаана, мого друга, праця стількох людей і стількох років... Він був здивований, почувши власні ридання. Незважаючи на біль, він оббіг вогняну бурю, що ще лютувала під мурами. Тільки тепер крізь нерухомі дерева в садах навколо валу й за луками він помітив, що вітер ущух. Тепер, коли вже пізно, - з гіркотою подумав він.
Нарешті він добрався до Брами Вафель; у темряві він побачив кілька найманих солдат, які стояли на варті.
- Де горить? - скрикнув він.
- Сподіваюся, - крикнув один із них у відповідь, - що ви живете не в кварталі ткачів... Комори з коноплею в полум'ї!
Мельхіор зібрав усі сили і побіг у місто. Поруч із Паддекенспад, де починалися вулиці та монастирські провулки, диму чи жару було небагато, але щось моторошне тремтіло в тихій аурі сутінків. Мельхіор слідкував за гомоном людських голосів - це був глибокий, пронизливий спів, сповнений тривоги й страху. Невдовзі він зустрів процесію ченців, що виходила з воріт якоїсь каплиці; попереду йшла пара братів, несучи на плечах старосвітську важку шафку; було ще досить видно, щоб Мельхіор бачив на ній тьмяну позолоту. Вони несуть реліквії вулицями, подумав він, можливо, вони сподіваються зупинити вогонь."Кіріє Елейсон"[45] невправного хору звучав глухо й страшно, коли марширував попереду нього до кварталу ткачів. Бажаючи обминути процесію, він побіг через якийсь сад і по мосту через Гусячу Калюжу, але через деякий час його наздогнала друга процесія - цього разу вона складалася з жінок. Це були черниці, терціарки та різноманітна збиранина жінок, дівчат і дітей, які, очевидно, благали сестер про заступництво. Дві черниці несли образ Мадонни без дашку і балдахіну; той блідо гойдався над жіночими головами, над плачем і молитвами.
Мельхіор обережно прослизнув крізь останні ряди покутниць, щоб дворами й садами, якими він не ходив, напевно, з дитинства, дістатися площі, де стояла колегія. Нарешті він побачив зблизька свою улюблену вежу, якій загрожувала небезпека. Могутнє ревіння Ґроммерта над його головою поглинуло все, як здавалося Мельхіору, - простір, небезпеку, молитви, скарги, навіть загрозу полум'я. Коли він наблизився, то побачив, що двері церкви широко відчинені. Усередині горіли всі свічки, жовте тремтливе світло тьмяніло на тлі жорстокого багрянця, що все ближче й ближче наближався у клаптиках і смугах на вечірньому небі.
Мельхіор пройшов через цвинтар, де багато людей, що молилися, лежали на могилах і голосно сповідали свої гріхи; між гулом Ґроммерта й людськими наріканнями з церкви лунали уривчасті уривки латинських пісень. У порталі вежі стояла випрямлена й сувора чорна постать - Філіп Хеннекін, з обличчям, покритому глибокими борознами, і капелюхом у руці.