Мельхіор мало не кинувся йому на шию. Через мить вони тримали одне одного в обіймах. Тоді Мельхіор вигукнув:
- Як далеко зайшов вогонь? Що робиться, щоб перекрити йому дорогу?
- Хати за Кокхальсом згоріли вщент, - відповів будівничий. - Зараз вогонь вирує в кварталі ткачів і рухається далі, до Мамре.
- Бондарські майстерні... ще більше дерева, - простогнав Мельхіор.
Хеннекін опустив очі.
- Цехові і квартальні старости розставляють людей біля колодязів, щоб допомагати... Парох і капітул вже півгодини перебувають у соборі, відправляючи особливу месу з наміром порятунку міста.
Мельхіор досі не відпустив будівничого.
- Думаєш, кам’яниці витримають? - Задаючи запитання, він подумав: що таке тепер кам’яниця? Старий Еваріст теж був напівкам'яним, і я чув, як він упав. Підлоги, антаблемент, двері є і залишаться дерев’яними… - А наш собор, наша вежа? - запитав він.
Хеннекін підвів очі.
- Тож бачите... Стою тут на сторожі. Якщо вогонь прорветься сюди, я зроблю все можливе, щоб люди його загасили. - Раптом він заговорив різкіше, ніж зазвичай: - Бог може відвернути лихо. Вітер був занадто сильним. При такій бурі не було потреби розкладати на тому місці великодні вогнища. - Вони дивилися один на одного, не висловлюючи вголос своїх похмурих думок. Хеннекін узяв Мельхіора під руку. - Ви повинні піти додому, подивитися, як він там виглядає; ваше місце у вашому кварталі.
Мельхіор сумно посміхнувся.
- Капітан Ліевен Вальсхоорн сказав мені те ж саме. Ви маєте рацію, майстре Хеннекін, я мушу подбати про власний дім.
Він залишив будівничого на його посту і вирушив у зворотний шлях. Що він хотів врятувати? Чи взагалі хотів він щось врятувати? Чи не краще було б повернутися і зібрати людей, щоб захистити колегіальний собор з Хеннекіном від руїни? Він побачив, що його будинок і вулиця залишилися недоторканими, хоча з боку палаючого району зле сяйво котилося крізь хребти дахів, а невидимий пил попелу висів у повітрі й осідав на його губах. Навколо колодязя юрмилися люди, як солдати в очікуванні атаки, жінки з немовлятами на руках сиділи на порогах. Мельхіор лише глянув у той бік і пішов далі, туди, де шаліла пожежа.
Він підійшов до дренажної канави поблизу Площі Тесль, де віддалена пожежа світилася червоним сяйвом. Раптом підійшов загін чоловіків, один тиснув йому в руку відро: "Набери води", - наказав. "Вогонь наближається через вулицю Соллеболле...".
Мельхіор охоче нахилився в рів і, набравши каламутної води, передав відро далі й запитав:
- Чи можна буде зупинити вогонь?
- Ми робимо все, що можемо», - коротко відповів чоловік, який віддав йому наказ. - На Бондарській вулиці викопали поперечні рови і змусили вогонь зупинитися.
Скрізь навкруги стояли люди, черпали воду. Мельхіор впізнав декілька приятелів з кола Зелених Шапок, серед яких був скульптор Леонард; сльози текли по його обличчю, освітленому луною. Мельхіор спробував підійти до нього, але владний голос не дозволив: "Поспішай, давай відра!". І Мельхіор слухняно продовжував черпати, хоча канава була вже напівпорожня. Кам'яна втома сковувала його плечі й руки. Через короткий час там, звідки він черпав воду, залишився лише мул.
Голос старости командував: "На Гусячий Став!". Мельхіор з останнім відром осунувся на землю, вкритий багнюкою з ніг до голови. Хлопець вирвав у нього з рук відро і побіг далі. Мельхіор озирнувся, чи не побачить він десь ще Леонарда, але навколо нього вже не було ні душі. Як впав, він лежав тут нерухомо. За стінами вузької вулиці, де він лежав, йому було видно бачити сад, до якого увірвався вогонь. Він цей знав сад, він належав радникові Муйлплегу, якого він перед тим бачив на Міському Валу, коли той спостерігав за пасхальним вогнем. Мельхіор навіть упізнав велику яблуню; чорний, широко розгалужений силует стояв, як вартовий, на палаючому тлі. Мельхіор незворушно спостерігав, як чорний стовбур дерева повільно розгорається. Він заплющив очі, подвійний біль тіла й душі долав його.
Мельхіор, мабуть, задрімав. Коли він знову озирнувся, злісна сірчана жовтизна над його головою зробилася темно-фіолетовою. Він відповз від слизького, замуленого краю порожньої канави. Попереду, у перспективі вузької вулиці, він побачив вогняне дерево з багатьма гілками, яке зникало в білому жарі. Художник насилу підвівся й помчав дугою навколо палаючого саду й хвиль курної спеки. Він спіткнувся об спалене тіло - самотня тварина, що лежала поперек вулиці, собака чи теля, і вже біг далі; потрапив у зграю курей, що розбіглися й розлетілися, обсипані іскрами, що знайшли собі гнізда в їхньому пір’і. Наосліп вони летіли, кудкудакуючи, до водостоків дахів, до дерев, до всього, що обіцяло притулок. Одна із них у смертельному страху вчепилася в Мельхіорову руку й вимазала його руку теплими екскрементами. Він голосно закричав і струснув невинну птицю, тепер перетворену на нічну стригу, а потім помчав далі.