І загальний вереск ніби поховав полеглого одним довгим криком помсти.
Приголомшений, штовханий туди-сюди, Мельхіор стояв у натовпі й міг видихнути вільніше лише тоді, коли людська маса розслабилася. Стукіт коліс припинився, але почулися кроки, що наближалися. Він подивився туди, звідки долинав звук. Там, де зникли вози з втікачами, з’явився ще тьмяний відблиск шоломів і броні. Все ще жвавий, Тетьє Роен побіг з піднятими кулаками до міської варти.
- Ага, ось іде озброєна орда! Ми вас не боїмося!
Солдатський голос наказав:
- Крок назад! Кожен повинен допомагати приборкати вогонь!
- Тим часом попи й великі пани здалися! - знову скрикнула непокірна жінка.
Знову пролунав голос начальника варти:
- Копайте рови навколо Великого Ринку!
Тетьє Роен засміявся на всю горлянку.
- Рови, канави, бачу, якраз робота для солдатів!
Збройні грізно сунули вперед, натовп чинив опір.
- Якщо мали горіти наші хати, нехай горять і їхні!- волали люди.
- Це гарна і красива робота, коли її робить громада, - насміхався Тетьє.
Солдати опустили алебарди й тримали їх перед собою, як бар’єри, щоб відтіснити натовп. Тетьє схопив обома руками найближчу алебарду й спробував підняти її догори. Ландскнехт, власник алебарди, щосили вдарив жартівника ногою в чоботі. Тетьє впав на землю, тягнучи за собою інших, ще дальші стрибнули вперед. Перш ніж Мельхіор усвідомив це, він опинився серед людей. Він спробував схопити одного зі збройних, але той не тільки втримав його на відстані мечем, але й повалив тупим кінцем списа. У розпал бійки Мельхіор упав на землю і відчув, як ноги пробігли по ньому, після чого втратив свідомість.
Він прийшов до себе в дивній суміші блаженства й болю. Біль був у кінцівках і робився ріжучим при кожному русі. Приємне відчуття вкрило біль, як літня пелена; він лежав, притуливши голову до м’якої округлості, чиясь холодна рука відкидала з його обличчя зліплене брудом волосся. Жіночий голос сказав: "Він живий!". Мельхіор розплющив очі. Він помітив, що його голова лежить на зігнутому коліні якоїсь черниці, поруч стояла ще одна сестра. По білих чепцях та темно-синіх рясах він впізнав сестер ордену святого Франциска. Сестри милосердя... палаюче місто... Мабуть, вже був ранок, за головами черниць небо сіріло від сходу світла. Він був непритомний, тепер куточками очей бачив розпливчасті обриси Ратуші й суду. Він до сих пір лежав на Великому Ринку, черниці-францисканки повернули його до тями. Раптом Мельхіора охопило таке сильне бажання побачити обличчя черниці, на колінах якої він лежав, що вона ніби вгадала це бажання й виконала його: схилилася над ним нижче: "Ти поранений?" – запитала вона. Голос черниці був такий же м’який і холодний, як її рука, а риси її обличчя мали ніжність і білизну руки, що гладила його чоло; високі склепінчасті брови, повіки круглі й білі, наче всередині мушлі, кидали спокійну тінь на сіро-блакитні очі, ніс був прямий, рот по-дівочому малий і повний, з блідими губами. Овалу обличчя Мельхіор не міг розгледіти, бо головний убір і хустка черниці тісно облягали його. Голодним поглядом Мельхіор на мить затримався на цьому світлому й ніжному обличчі, аж поки сестра не повторила своє запитання: "Ти поранений чи обгорів?". Мельхіор спробував заговорити, але звуки, які виходили з його вуст, були хрипкі й деформовані. Він відчув сльози на очах, біль і блаженство посилилися. Монахиня посміхнулася й похитала головою з материнською турботою, хоча вона, звичайно, була набагато молодша за нього.
- Ви можете встати? - лагідно запитала вона.
Мельхіор із зусиллям сів. Черниця вже стояла, подала йому вузьку руку, і він з її допомогою піднявся, вражений силою жінки. Обидві сестри стурбовано глянули на нього; тепер він також міг краще роздивитися іншу; вона була старша і трохи згорблена, обличчя жовтувате, зморшкувате й турботливе.
Він прошкутильгав кілька кроків і усміхнувся до сестер милосердя:
- Я можу ходити і навіть бігати, - сказав він, хоча біль був, як розпечене залізо, у його тілі, від розірваної литки до плеча, у яке вдарив спис. Він ще раз глянув на Ратушу, Терези й будівлю суду: усе виглядало інакше, ніж зазвичай. Люди лежали на бруківці вулиці, одні нерухомі, інші ворушилися. По площі бігали сестри-францисканки з мазями та ліками, а також двоє, які цим опікувалися.