- Вогонь, - простогнав Мельхіор, - куди дійшов вогонь?
Сестри похитали головами:
- Кажуть, що пожежу вже зупинили, - відповіла старша, - але, звісно, у багатьох місцях ще горить...
Мельхіор повільно озирнувся. Повз підвіконня ошатних кам’яних будинків вирувала тоненька хмарка диму.
- Де ви живете? - з не вдаваним співчуттям запитала старша черниця.
Побачивши мул на його штанях і каптані, обліплене багнюкою волосся і чорне від сажі обличчя, вона, ймовірно, прийняла його за сполошеного вогнем жителя бідного району під Валом Ганчірників, яких тут лежало кілька.
- Я художник Мельхіор Хінтам, якщо вам це щось каже, вельмишановна сестро, - відповів він, роблячи мимовільний безпорадний жест, ніби хотів відтерти бруд зі свого одягу.
Старша черниця недовірливо глянула на нього, молодша піднесла руку до рота.
- Ось чому ваше обличчя привернуло мою увагу, - сказала вона. - Тому... - Вона замовкла й раптом почервоніла, опустила великі білі повіки на очі й, здавалося, хотіла сховати все обличчя під головний убір, але запитала: - Ви покинули свій дім напризволяще?
Уперше Мельхіор знову подумав про свій будинок, про свою майстерню, і був здивований, побачивши, наскільки вони йому байдужі.
- Я почув, що вогонь перекинувся на Великий Ринок, - сказав він, - тому я не міг залишитися на своєму окрузі, а тут дістався в самий вир бійки.
Старша черниця злегка підштовхнула його вперед:
- В такому разі, ви повинні негайно повернутися додому, - і додала тихо: - Нібито вже мародерствують.
Мельхіор кивнув:
- Я вже йду, але спершу хочу подякувати вам, дорогі преподобні сестри. Ви врятували мене з рук смерті.
Він уклонився, знову шукаючи лагідні сіро-блакитні очі під вигнутими бровами та бліді повіки на овальному обличчі молодшої черниці. Але в нього склалося враження, що їй справді вдалося сховати обличчя в тіні білого головного убору. Обидві жінки мовчки кивнули йому на прощання. Він обернувся і з болем, з колючим болем у нозі й ядучим жаром у спині пішов до дому.
У тверезому ранковому світлі, вогко-прохолодному і нечулому, наслідки пожежі виглядали ще похмурішими й більш сірими Ненажерливе полум’я, яке Мельхіор бачив уночі, здавалося кошмаром, що минув, хоча тут і там з маленьких вогняних острівців все ще вилітали іскри. Вогонь з якоїсь відстані вдався Великому Ринкові взнаки, але не зміг його перемогти; полум'я знайшли тут поживу лише в дерев'яних частинах кам'яних будинків. Фасади вкрилися чорною кіптявою, не залишилося жодного цілого вікна, бруківка зникла під попелом і окалиною. Кутаста форма Будинку Терезів поки що була найменше обвуглена, оскільки стояла далеко від інших будівель. Але на тлі зеленуватого неба Мельхіор побачив, що свинцеві квіти й листя на даху Ратуші розплавилися й сильно спотворилися. З вікон суду все ще йшов прозорий дим, і коли він перевів погляд на двері будівлі йому перехопило подих. І раптом, з тупим докором сумління, він відчув, як стиснулося серце: Понтіан Скадде! Усі, включно з ним, хто відчував себе братом засудженого, забули про цистерціанця у в’язниці. Скадде дозволили - і йому теж - задушитися і згоріти в підземеллі підвалу. Мельхіор не смів йти туди, не смів більше дивитися. В одну мить йому спала на думку оманлива думка, що, можливо, міська варта за наказом капітана чи бургомістра кудись перевела в’язня... Він зрозумів, що обманює себе, що в катастрофі ніхто навіть не міг подумати про Скадда.
Він повільно йшов далі, між збереженими, хоч і закопченими, будинками багатіїв і знатних людей. Потім дим із зруйнованих частин міста знову згустився, став більш їдким, пропахлим спаленим сміттям. Повз нього проходили люди з тачками й ручними візками, на яких лежали якісь жалюгідні речі, часом мокрі від води. Якою гасили пожежу. На одному з возів він побачив малу дитину з пораненою, але не перев'язаною головою; дитя лежало на мішку для білизни, тримаючи на руках худе кошеня. Довго дивився Мельхіор услід возу, колеса скрипіли, люди, що тягнули віз, мовчали. Йому довелося по дорозі прибрати оплавлені інструменти та запори, тут і там - обгорілу курку чи качку, перш ніж дістатися до своєї вулиці, де він не був із попередньої ночі.
Якусь мить він стояв тихо. Одна сторона вулиці була ціла, недоторкана. Вогненним подихом потвори чи архангела пожежа охопила його будинок ззаду, вздовж доріжки майстра-канатника. Мельхіор відчинив двері дому й відступив. Сіни були повні диму. Він розчинив двері навстіж, щоб дим довгими смугами випливав надвір. Тільки тоді він зайшов усередину; пил і кіптява заставляли його кашляти, залишки жару й сморід паленого жиру прилипали до горла. Вогонь пройшов кухню й знищив двері; у одвірку висіли чорні рештки деревини на чорних петлях. Підлога була всіяна черепками горщиків, але на одній уцілілій полиці біля стіни два чи три горщики стояли цілими. В одному з них він знайшов шматок хліба та ковбаси. Він їх вийняв, вони були жорсткі, але їстівні. Він ламав, жував і ковтав, незважаючи на біль, ніколи ще їжа так йому смакувала. Йому було майже соромно за тваринну насолоду від їжі, тож залишки хліба й ковбаси він кинув між черепки й вийшов у сіни. Мельхіор взявся за ручку дверей спальні, яку закрив кілька днів тому. Він швидко відвів руку, дверна ручка була гаряча. Ключ він сховав за кухонним димарем, але він йому був непотрібний, варто було лише вдарити двері ногою, і вони легко піддалися.