Спальня була порожньою випаленою згарищем без стелі. Вогонь проник через дах, знищивши маленьку верхню кімнату, де колись жив Кауденберг. На вкритій попелом підлозі нога Мельхіора натрапила на те, що йому здалося кісткою запорошеного скелета - він упізнав різьблені ребра балдахіна. Шафа для одягу, скриня з білизною Блансінтьє, де вона також зберігала свій футляр для коштовностей, усе згоріло.
Мельхіор нахилився, кашляючи. З одного кутка на нього стрибало язичок полум'я; він розтоптав його, як розтоптують скорпіона. Йому знадобився деякий час, щоб виявити червоні та золоті нитки між стиками плитки підлоги – можливо, залишки коштовностей Блансінтьє, розплавлених у вогні, а потім наполовину затверділих. Коли він дивився на них, на пам’ять прийшли картини, які нещодавно були заховані під ліжком. Ні крихти, ні скалки. Мельхіор вмовив себе, нібито відчуває якийсь неясний запах паленої олії. Отже, ось що залишилося від його Селянського лабіринту, від Чорної меси, від Похвали кохання, від великої, страшної дурості, з якою він сам попрощався з коханням й божевіллям, - затхлий, мертвий запах олійної фарби.
Він вийшов із згорілої спальні та штовхнув двері майстерні.
Тут теж стояв теплий, кислуватий літній дим, але коли він вивіявся крізь двері, Мельхіор побачив, що майстерня мало постраждала: трохи кіптяви на балках стелі та стінах, тріщина в дерев’яній обшивці, розписи вкриті кіптявою. Ліжко, столик для малювання з паперами, горщики з пензлями і фарбами, релігійні книжечки, що лежали поряд - все вціліло.
Мельхіор обіперся на одвірок; звідти йому було видно три кімнати. Тут пройшов сліпий вогненний ангел, не знаючи, що знищує своїм полум'ям... Чи дійсно він не знав? Мельхіорове серце шалено калатало, коли в його голові промайнула інша думка. Можливо, це було не просто сліпе везіння, що видимі, відчутні спогади про Блансінтьє, цю любимицю батька, цю сором'язливу дівчину були так ретельно знищені?
Крізь тріснуті шибки кухонного вікна він дивився в сад. Стіни довкола були, як і все в цій місцевості, з’їдені вогнем і чорні від попелу, випалена земля, над якою ще плющ розкидав уперте темно-зелене листя. Посередині стояла обвуглена береза, стовбур був очищений від листя та гілок, рівний, але неживий. Мельхіор підійшов до дерева, торкнувся його і відчув у його дотику мертвість смерті. Не в змозі більше терпіти вигляд чорного пня, він стиснув пальцями стовбур і потягнув. Стовбур зламався, як суха деревина. Мельхіор тримав у руці мертву березу і лише тоді зрозумів, що колись назвав її деревом життя Блансінтьє. Холодний розпач поширився по його кінцівках, і водночас повернувся біль. Він перекинув деревце через обгорілу стіну на купу попелу біля доріжки мотузника. Його долала така втома, що він радше впав би на місці, в цей попіл і обвуглені бур'яни, аби спати. Він з останніх сил добрів до майстерні, навіть не зачиняючи дверей, упав на ліжко, як стояв, і відразу ж заснув. Йому снилося щось безладне і яскраве, він знав, що це йому сниться, але не мав сили відкинути образи руїни, пожежі та боротьби. Через довгий час він прокинувся замерзлий. Він лежав мовчки, не звертаючи уваги на постійний біль, відчував, ніби чиясь рука, вузька й материнська, відкидала його волосся з забризканого брудом обличчя.
Був день, надворі світило сонце. Разом зі світлом прийшло усвідомлення нещастя. Мельхіор умився, як міг, вичистив одяг, і, хитаючись, вийшов на вулицю. Куди б він не йшов, вогонь усе ще тлів і зловісно розбухав. На вулиці сусіди нишпорили та перекопували купи попелу та залишки обгорілих крокв. Мельхіор приєднався до них і допоміг. І не питаючи, він зрозумів, що шукають мертвих і згорілих. У старого голова цеху тесляра художник лише спитав, кого не вистачає. Йому назвали імена людей, яких він знав роками, серед них і дітей. Шукачі трупів були мовчазні, грубі й пригнічені. Глава гільдії повідомив Мельхіору, що вся Рада Двадцяти Чотирьох, багато вельможних панів і весь капітул на чолі з парохом Кальсом втекли з міста, коли здавалося, що вогонь досягне Великого Tоргу. Уперше Мельхіор подумав про Франца Кальсу, вперше про отця Ейлардуса. Він запитав, де живе великий домініканець. Про нього нічого не було відомо – більше його в місті не бачили.