Він майже не помічав, що його щоденні візити до францисканського монастиря, хлібний візок, до якого він запрягався, його майже безмежне приниження, мали щось дивовижне. "Блідий Зеґер" всюди розповідав, як той художник, Мельхіор Хінтам, тяжко працює, щоб доставити хліб до монастиря - справді незвичайна робота для людини, яку, як кажуть, знають і славлять далеко за межами баронства; але, звісно, є щось несумісне з цією славою, і все ж добре пам’ятають одержимість тієї молодої, люблячої розкіш істоти, яка була його дружиною до того, як вона зрадила його з тим підозрюваним авантюристом, з яким пізніше втекла... Сусіди Мельхіора щоразу як розмова доходила до нього, подумали, що зовсім не було б дивним, якщо художник наклав на себе покуту за щось, а такі речі треба поважати, хоч які б смішні вони не були. І коли молоді хлопці на його вулиці, які невдовзі після пожежі знову набралися зухвалості, зібралися знову дражнити Мельхіора глузливими піснями, дорослі заборонили їм це робити. Тому від нього й відстали.
Мельхіор отримав помічника. Це став той дикий Тетьє Роен, тепер безпритульний, як і багато його товаришів із халуп, жартівник, чию глинобитну хатину знищив вогонь, і тепер який тягався з одного притулку до іншого мов бродячий собака - спав один раз у парафіяльній церкві , нині в монастирському сараї, або між купами дощок у теслярському дворі; жив на благодійній юшці і хлібі, він проклинав найостаннішими словами і високопоставлених, і бідняків. Але міста він не залишив – це було його місто, він тут народився, де б він міг оселитися? Тут йому судилося жити, страждати і подихати.
Одного червневого ранку, коли Мельхіор тягнув із вулиці Соллеболле важко навантажений візок з хлібом, Тетьє зручно сидів на сонці, опираючись спиною об нагріту стіну. Він сидів без шапки, волосся його звішувалося стручками, наче вимазане собачим жиром, ноги замість черевиків були замотані у повстяне ганчір’я, обв’язане конопляною мотузкою навколо щиколоток, і колір ганчірок і щиколоток був однаковий. Вітер, хоч було літо і тепло, проникав крізь дірки в його одязі, а дірок було багато. Тетьє почухав собі ребра й лопатки, дивлячись наполовину примруженими очима на покритому щетиною обличчі на Мельхіора та його візок. Художник, підійшовши ближче, поставив візок і витер піт з лоба. Тетьє зневажливо вишкірив зуби.
- Тобі жарко, маляре, чи це тільки здається? - запитав він.
Мельхіор здув собі волосся з чола.
- А ти, гонивітер? Давно відучився потіти?
Тетьє витягнув руки й ноги.
- Я живу по-багацькому, - сказав він, - вишукую і вбиваю вошей.
Мельхіор засміявся.
- Краще допоможи мені віз штовхати, багач, - бо я ж тобі допоміг.
Тетьє на мить здивувався, заплющив одне око, широко розплющив інше:
- Ти мені, маляре?
- Вихвалятися - це некрасиво, - відповів на це Мельхіор, - а ті кури, які кудкудачуть найголосніше, несуть найменші яйця. Але я заступився за тебе, коли в ніч пожежі сталася бійка з охороною на Великому Ринку. Але я не був такий міцний у руці чи такий спритний, як ти, і впав, як мертвий, від першого удару.
Тетьє перестав усміхатися, обличчя його набуло надзвичайної серйозності:
- І я маю в це вірити?
Мельхіор знизав плечима.
- Не маєш, але все одно це правда.
Тетьє знову почав дряпати себе брудними нігтями, але було очевидно, що його серце і голова були деінде. Він добре подумав і нарешті сказав:
- А через те, що ти стояв за мною, маляре, і був збитий з ніг першим ударом, я мушу тепер, як ти, трудитися в поті чола і таскати хліб?
- Не треба, але можна, - усміхнувся Мельхіор. - І не через ту нічну бійку, можна заради слави Божої - це хліб для черниць і бездомних, яким дали притулок у монастирі.
Тетьє мовчки глянув на Мельхіора, сплюнув і сказав:
- Заради славу Божої... Бог далеко і високо, маляре. І слуги Божі покинули нас, особливо на Страсному Тижні.
Мельхіор перекинув мотузку на плечі:
- Але Божі слуги повернулися, і все йде по добрій, уторованій дорозі.
Тетьє коротко розсміявся, і сміх його був схожий на гавкіт собаки.
- Хороший, протоптаний шлях, священний шлях... але для кого?
Мельхіор уже взявся за ручку візка й потяг його. Він ще не встиг перетнути сонячну вулицю, як почув позаду себе голос Тетьє:
- Облиш, художник. Я вже йду.
Того дня Тетьє відніс хліб до монастиря замість Мельхіора. Коли ця робота була закінчена, він зник, бурмочучи й знизуючи плечима, наче дозволив себе спокусити на безмірну дурість. Наступного ранку, коли Мельхіор із порожнім візком прямував до пекарні, Тетьє дивним випадком знову з’явився на його шляху й пішов поруч.