Земний рай - картина Ієроніма Босха, датована приблизно 1490 роком. Зараз вона знаходиться у Галереї Академії у Венеції, Італія. На картині зображено Земний рай, де були змиті гріхи врятованих.
Але перед тим, як він віддав образ, він не зміг встояти перед тим, щоб не помістити стародавнього повзучого змія в невинну мураву земного раю; в руках художника Сатана набув вигляду звивистого чудовиська з вусиками сарани; на подовженому коричневому черевці комахи виднілося червоне, опухле, розпусне обличчя старої п’яної відьми. Дехто впізнав у ній Зузанну, яка виробляла ангелочків на Сходах Годувальниць; і коли священики парафії святого Власія знову прийшли і здивовано вказали на змія, Мельхіор сказав:
- Вельмишановні отці, чи не сказав наш Господь, що найхимерніші змії чатують у траві?
І священики розсміялись від усього серця, бо прийняли спокійні, розважені слова Мельхіора за доказ його потішної безтурботності, і залишили змія в покої.
Невдовзі, після завершення цієї роботи з’явилося начальство церкви Св. Власія, щоб віддати Мельхіору обіцяну плату та взяти триптих в урочистій процесії; і раптом один із священиків уперше помітив, що художник в останню мить також намалював щось шельмовське в раю небесному. Над джерелом вічної утішання витало небесно-блакитне чудовисько - напівптах, напівхерувим; воно глузливо й застережливо сміялося своїм довгим дзьобом і тримало в кігтях крихітну людину. І коли священнослужителі спитали Мельхіора, що це означає, він сам не міг сказати, чому так намалював, принаймні не відкрив церковним настоятелям, що те зображення означає, щоб не звести їхню просту віру. Але він відчував, ніби Творець ніколи не міг зробити рай таким прекрасним, щоб якимось чином нагадати нам, що ми були обтяжені первородним гріхом у злому минулому...
Хоча Мельхіор жив на узбіччі і в самотності, непомітно і він включився в життя міста, став належати до нього. Випрямлений, кістлявий, передчасно змужнілий, аніж постарілий, він гідно крокував містом. Коли він зараз малював, то зачиняв двері майстерні, і до цього вже звикли, бо було відомо, що він з охотою виставляє на показ будь-яку картину, коли та буде закінчена. Життя відлюдника не заважало йому блукати містом, спостерігати й підслуховувати все, що приносив день, бо все було для нього непідробною новинкою: ігри дітей і сльози п'яниць, торговий рух, сварки жінок і весілля. Часто навколо його тонких губ з’являвся слід сумного здивування, якого він сам не усвідомлював, як і не знав він, що є шукачем праведності, і більше, ніж болючий мозоль, його мучив постійний біль через людство, що так повільно вчиться...
Його дуже поважали в гільдії, особливо коли виявилося, що він має акторські здібності. У дні урочистих свят багато ремісників брали участь у містеріях, і Мельхіор Хінтам, якого спочатку насилу вдавалося вмовити прийняти одяг апостола чи митаря, згодом настільки занурився в ці містерії, що йому навіть дозволили грати самого Христа. Кожного разу, коли він мав зіграти цю роль, Мельхіор готувався до неї напередодні за зачиненими дверима, дотримуючи посту й досліджуючи свою совість; у той момент, коли він одягнув належне вбрання, його пройняла холодна тремтіння. Він сплітав терновий вінець, вставляв у нього скалки скла й коралів - то були краплини крові - і малював жахливі плями й рани на своєму вбранні й плащі, які створювали враження, що жорстоко побите бичами тіло потіє й стікає кров’ю. Його блідість, гідна серйозність і, головне, рвучий серце вигляд викликали у багатьох глядачів, особливо жінок, зітхання і ридання; інколи Мельхіор сподівався, що ця розіграна імітація Страстей Христових зворушить безчуттєві душі його сусідів. Але він не приховував від себе, що горе і страх глядачів зазвичай не тривали довше, ніж кілька коротких годин, коли гірка містерія виконувалася на їхніх очах. І до того ще, як Мельхіор це усвідомлював, записував – повернувшись додому - свої непокої чорним по білому, не словами, а картинками: натовп свинячих голів, сов, крокодилячих самиць, що вивертають очі й плачуть крокодилячими сльозами... І як завжди, дивлячись на ці кітчоваті малюнки, він розривав свою роботу на шматки, які майже несвідомо вислизали з його пальців у сум’ятті каяття, подиву й образи. Принаймні, в них він розряджав гніт свого серця і з вільнішою душею повертався до своїх картин, бо в той час він малював зупинки на Хресному шляху; він присягнувся віддати цій праці всю ревність віри, все своє терпіння і вміння, так що протягом довгих місяців знаходив у ній притулок і боявся моменту, коли йому доведеться з нею розлучитися. Велебний Хаезе, який регулярно приходив перевіряти хід роботи, майже напевно призначав ці картини для колегіальної церкви.