Выбрать главу

— Ви вже бачили його, майстре Мельхіоре? - запитав він. - Парох Кальс знову в нашому місті.

Мельхіор підвів очі.

— Кальскен? Зі зламаною ногою?

Хеннекін кивнув.

- Зламана нога знову зажила, хоч і не так, як би йому хотілося. Ходить з милицею, в дальші подорожі їздить верхи на старому слухняному, як ягня, поні. Бургомістр Юстус Сюетмонд запевнив мене, що парох кляне усіма дияволами, бо його нога була криво складена, і тепер він усе життя шкутильгатиме.

- Це нам заповідає не уже веселе виконання ним його обов'язків, — сказав Мельхіор. — А мала Фетьє? Добрий дух дому пароха? Я сподіваюся, що ця благочестива душа мужньо пережила жахи пожежі та втечі.

Хеннекін дозволив собі легку тінь посмішки.

- Кажуть, вона сумлінно за ним доглядала.

— Не сумніваюся, — відповів Мельхіор, — це гора святості розміром з кротову нору; крім того, вона, безумовно, зустріне своє повернення до нашого міста принаймні з такою ж радістю, як її пан і благодійник.

Хеннекін знову став серйозним:

- Парох, — сказав він, — майже відразу побачив наслідки пожежі в кварталі ткачів і в околицях сміттєвих куп. Він, нібито, вигукнув: "Горе нам, мине десять років, перш ніж ми подолаємо наслідки цього бича Божого!". Він сидів верхи на своєму поні, з милицею під пахвою, і зібрався натовп. Я чув, що його висміювали, мабуть, не стільки за вираз зізнання, скільки за вдячність за втечу.

— В такому випадку, урок пішов не пусто, — сухо сказав Мельхіор.

Він я можна було чітко уявив собі маленького владного каноніка, його розчарування й лють, і водночас помітив, наскільки байдужим залишила його ця думка.

Він знову малював у каплиці францісканок. Нарешті йому довелося достатньо зосередитися, щоб зобразити святого в екстазі, коли на його кінцівках і боці з’явилися стигмати. Він знову відклав важке завдання і спочатку намалював зовнішню площину крила. Художник був неспокійним, після відвідування його дому сестра Аманда більше не з’являлася. Може вона злякалася? Але він знав, що йому потрібна її близькість, щоб рухатися вперед у своїй роботі. Він почав з братання Франціска з птахами, частково використовуючи власні ескізи. Він підвів чаплю і пелікана до ніг святого; вони простягають до нього дзьоб тонкий і дзьоб тупий, бажаючи порятунку. У довколишніх кущах, листя яких, поміркувавши, він провів ніжною, тонкою лінією, так що вони нагадували ліани з його книжки рослин, сиділи голуби й ворони, синиці й кропивники, дрозди й сови — останні з жагою до знань і відданістю в чорних, перламутрових очах. Над ними літали птахи, про яких Мельхіор знав, що вони родом із сонячних країв, пара хвилястих папуг, схожих на того, якого старий Смеерендонк купив за великі гроші багато років тому.

Відколи він повернувся до роботи, його ентузіазм відродився. Він подумав про інших птахів, яких бачив під час своїх блукань по трясовинах і по пастуших селах — про ластівок, вівсянок і шпаків. І йому здавалося, що братання має охопити й хижих птахів; і ось у високій прозорій блакиті, що згиналася над тією пташиною проповіддю, він підвісив орла, маленького через велику відстань, але сповненого зосередженої напруги у своєму спокійному плануючому польоті. Пейзажу він додавав простих тонів — яскравих, вицвілої зелені і блакиті, щоб на цьому тлі ще яскравіше виблискувала вся пишність пташиного оперення. Він швидко малював птахів, у ньому зростала нетерпіння, але хоч скільки поспіху було в його руках і уяві, коли він чув голоси сестер на траві, вибігав із каплиці, завжди сповнений того самого нетерпіння. Але жодного разу він не бачив Аманди серед черниць; він навіть думав запитати одну з сестер, чи не захворіла та, коли одного дня вона несподівано з’явилася в каплиці сама.

Дівчина зустріла його просто й весело. Потім стала перед картиною й подивилася на птахів. Вона зробила те, чого Мельхіор ніколи не бачив: голосно сплеснула руками. Це був вчинок такий щирий, такий по-дівочому радісний і сповнений захоплення, що його серце стиснулося. Він побачив, що Аманда відкинула всі приховані думки, що між нею та картиною нічого не було — а картина — це він сам. Аманда виявила інших птахів, назвала їх або попросила його назвати їх.

Мельхіор уникав дивитися на Аманду. Через деякий час вона почала швидко говорити:

- Я багато чула про шпаківні в дитинстві, тут і там у дворянських замках були такі. Я не здавалася, поки тато якось не повів мене в гості до сусіда, у якого була така шпаківня. Я пробула там цілий день і мало не розплакалася, коли ми збиралися йти додому. — Вона раптово зупинилася, ніби зайшла надто далеко у своїх мирських спогадах. Більш спокійно дівчина додала: