— Аманда, — сказав він. - Його серце билося, як молот, спина була крижаною від поту. - Аманда, ти знала, що я повернуся? - Фігура відповіла не відразу. Її мовчання й нерухомість, а також непевність неспокійної ночі на мить створили в нього враження, ніби він живе мрією — мрією, яка може стати загибеллю, мрією, яка може стати благословенням. — Поговори зі мною, Амандо, — благав він.
Нарешті закута постать ворухнулася, ніби шукаючи слова. Голос черниці тремтів:
— Вам більше не можна сюди не приходити, майстре Мельхіоре. Кажу вам і попереджаю — це принесе нещастя.
Мельхіор майже не звертав уваги на ці слова, справжня близькість її голосу тішила його, цей голос був сполучною ланкою між ним і обожнюваною тінню, яка, здавалося, тремтіла від страху.
— Жодного нещастя, Амандо, — сказав він, хоча його голос тремтів, як і її. - Тепер, коли ти знаєш, що я тут, є тільки надія.
Легкий шелест, ніби вона похитала головою.
— Те, що ви робите, пане Мельхіоре, не повинно бути, не може бути. Можу тільки попередити: ви маєте іти, майстре, а я не можу більше тут залишатися і не можу більше сюди приходити.
Мельхіор засміявся, не звертаючи уваги на її слова:
— Чому ти називаєш мене майстром? Я Мельхіор, людина, яка схиляє перед тобою коліна. Поговори зі мною, з Мельхіором, коли я розмовляю з Амандою. Що я зробив не так? Невже я злочинець у твоїх очах? - Він широко розплющив очі, хмари розійшлись, і на мить на небі яскраво й спокійно засяяв півмісяць. Черниця побігла назад через галявину. Мельхіор бив кулаками по дошках огорожі. — Я прийду ще, Амандо! - Невидимі двері скрипнули, потім обережно зачинилися. Мельхіор повторював пошепки: "Я прийду ще...". Йому хотілося сміятися і плакати, близько до неба і близько до безодні.
Також наступного вечора, після дня важкої праці, переплетеного зі сліпими мріями, він знову опинився біля паркану. Черниця не з’явилася і на третю ніч. Місяць зійшов, став великим і круглим, як осінній плід у своїй жовто-червоній повноті. Перед очима Мельхіора те, що було видиме, дедалі чіткіше розділялося на світло й темряву. Крізь траву він міг побачив маленькі дверцята, через які Аманда входила й виходила. Його погляд зупинився на розпливчастому контурі прямокутника, наче дивлячись і бажаючи, він міг відвести засув і виманити свою кохану, незважаючи на застереження розуму, що він побачить її не раніше наступного молодого місяця. Але розум був безсилий зупинити його; щовечора він виходив з дому і ставав на посту біля задніх воріт монастиря.
Молодий місяць приніс ночі, повні хмар і шепоту – ночі, про які молився Мельхіор. Видимість предметів розпливалася в мороці й вітрі бабиного літа, мрійники й волоцюги зникали з нічних вулиць; множилися невизначені голоси — птахів, дерев, тварин, що кралися своїми стежками. Мельхіор стояв і чекав. Так він міг чекати годинами. Мабуть, було вже за північ, коли двері, тепер знову потоплені в темряві, злегка скрипнули. Мельхіор завмер, коли наблизилися дві тіні. Одна зупинилася, друга повільно наблизилася до нього, так повільно, наче борючись з невидимим опором, і Мельхіор збагнув, що це могла бути тільки його кохана.
Вони стояли одне перед одним, Аманда цього разу ближче, ніж раніше. Під чорною хусткою на голові черниці він бачив її обличчя, як тьмяну сяючу пляму.
- Аманда! — покликав він глухим голосом.
Після довгого чекання вона ледь прошепотіла його ім’я; насправді, просто ім'я - Мельхіор! Він смикнув покладені навхрест дошки паркану. Перед тим, як він встиг прошепотіти своє щастя, вона продовжила:
- Майстер Мельхіор... Сестра Марвіна прийшла зі мною... Я більше не могла ховатися...
Її голос був погано розбірливим, зміст слів плутаним. Знову йому достатньо було почути той голос, хоч вона й називала його майстром.
- Нема чого приховувати, — почав він, маючи на увазі її останнє слово, яке відлунало в ньому. — Усе ясно, як білий день, — продовжував він, керований лише бажанням, щоб їхні двоголосся не переривалося, — я тут, а ви прийшли...
- Я прийшла, — прошепотіла Аманда, її голос поринув у ніч, — востаннє, щоб сказати вам, що ви маєте зникнути.