Двічі по двадцять чотири години Мельхіор лежав хворий. Тетьє час від часу оглядав його, клав біля ліжка хліб і м'ясо. Мельхіор відштовхував їжу, більше пив, а безхатченко терпляче бігав з глечиком і чашками.
Увечері другого дня хвороби, коли Мельхіор встав і почав одягатися, Тетьє Роен одразу ж з'явився в майстерні.
— Що ти робиш, майстре?
Мельхіор підперезався поясом і, сівши на край ліжка, нахилився, щоб підняти чоботи.
— Мені треба йти, Тетьє.
Малий пройдисвіт схилив голову набік.
— Отже, ти хочеш піти до монастиря францисканок?
— Ти маєш щось проти? — запитав Мельхіор.
Тетьє знизав плечима.
— Тільки те, що ви хворі.
Мельхіор коротко засміявся.
- Так, друже, хворий тривогою. Хворий на невизначеність.
Тетьє кивнув і застібнув каптан.
- Я йду з вами!
- Ти завжди відпускав мене самого, і це вірно, — відповів Мельхіор. – Там я з кимось зустрічаюся.
Тетьє безсоромно засміявся.
- Кого б ви там не зустріли, диявола чи ангела, цього разу я буду поруч.
Мельхіор зітхнув:
- Це й справді дорога лише для одного чоловіка.
- Спокійно йдіть одні, — сказав Тетьє, — але ж ви не можете заборонити мені самому піти в монастир.
В ночі, що близилася, Мельхіор ішов містом. Було темніше й мокріше, ніж усі попередні ночі. Він кілька разів спіткнувся об каміння та вибоїни, почув позаду себе Тетьє, який лаявся:
- Чорт, от же і вибрали ви собі ніч! Скоро буде дощ! - Мельхіор не відповідав, він усе ще боровся з утомою й запамороченням, усе частіше спотикався. Тетьє рішуче ступив уперед і твердою тонкою рукою взяв його за руку. - Ви повинні піти додому і лягти спати, — сказав він. Вам треба позбутися хвороби. Монастир почекає.
На мить оком Мельхіор, весь облитий потом, тремтячи всім тілом, обіперся на плече помічника.
— Хоч би ти мене туди затягнув, — сказав він, скрегочучи зубами.
- Мені було так файно на моїй ковдрі, — пробурмотів Тетьє.
Мельхіор уже йшов далі, Тетьє поруч, підтримуючи його.
Коли вони нарешті опинилися в монастирському саду після важкого спотикання на вулиці Паддекенспад, Тетьє зник у темряві за рогом. Мельхіор повиснув на воротах, а не притулився до них. Навколо панувала тиша, тільки чути було легеньке шелестіння дощу, який падав на траву та стіни й повільно посилювався. Довго Мельхіор нічого не чув, аж поки вірний зброєносець не промовив із темряви:
— Ось ви! Навіть кота не видно! Навіщо залишатися тут довше в такій безбожній багнюці, коли ми можемо залишитися вдома теплими й сухими?
— Дай мені спокій, Тетьє, — сказав Мельхіор. Бродяга сплюнув, тупнув ногами там, де стояв, і замовк. Дрібний дощ промочив і прохолодив обличчя та одяг Мельхіора; художник відчув, як у нього піднімається гарячка. Він зацокотів зубами й нарешті голосно вигукнув ім’я Аманди.
Уїдливий голос Тетьє був єдиною відповіддю:
— Чому б вам не передати мені листа до неї завтра вранці? Я хитрість і мовчання в одній особі... А зараз пора спати.
Скрипнули двері. У Мельхіора посилився холод і жар лихоманки. Кроки наблизилися, мокра земля засмоктувала підошви. Мельхіор затамував подих — це були не кроки Аманди, вони були надто короткі й надто сильні. Стара жінка різко запитала:
— Майстер Мельхіор Хінтам?
— Я тут, — відповів той здавленим голосом. Він упізнав голос сестри Марвіни. - Сестро Марвіно, де Аманда?