Знову черниця відповіла різким тоном:
- Ви вкинули сестру Аманду в найжахливішу боротьбу, в якій доводиться боротися черниці. Ви повинні були це знати... і ви це знаєте.
— Я знаю, що люблю її, — перебив Мельхіор.
Марвіна продовжувала, наче не чула його:
— Ви, мабуть, знали, що не повинні турбувати її душу, оскільки вам заборонили вхід до монастиря.
Мельхіор, гарячкуючи дедалі все більше, відповів:
- Я знаю, що вона любить мене так само, як я люблю її. Тільки одна річ може зупинити її. Скажіть відверто, сестро Марвіна, що це? Чого вона боїться?
Монахиня на мить вагалася, а потім спокійно сказала:
- Вдень і вночі вона молилася за вас, майстре Хінтаме, як інші сестри моляться за вас...»
- Так! Я знав! — крикнув Мельхіор. — Вона боїться пекла! Преподобна сестро, скажіть їй, що цей страх є безглуздим і безпідставним. Передайте Аманді моє повідомлення! Скажіть, що нас ніщо не зупинить...
Монахиня перебила його:
- Ви надто легко граєте з небом і пеклом, майстре Хінтаме. Я допомогла Аманді, коли вона попрощалася з вами, точніше, коли вона заборонила вам приходити сюди чи думати про неї.
— Вона не попрощалася зі мною, — сказав Мельхіор із ледь помітним тріумфом. - Вона сказала мені, — кажучи словами вірша, — що її жахає це життя, і яке життя вона мала на увазі, як не в стінах монастиря?
Монахиня грізно стишила голос:
- Це правда, вона не попрощалася з вами... принаймні не так, як їй було наказано... Вона не послухала моєї поради й наказу. Я все чула, бо стояла поруч. Заради неї я тяжко обтяжила власну совість.
Дощ дріботів в тиші. Мельхіор, знову стривожений, несамовито запитав:
— Що з нею зробили?
Марвіна відповіла з такою ж твердістю:
- Я все довірила матері-настоятельниці, майстре Хінтаме, я не могла вчинити інакше. Ви можете говорити про щастя: абатиса не буде переслідувати вас, як спокусника черниці.
У Мельхіора цокотіли зуби.
- Я хочу побачити Аманду, — сказав він, — я хочу почути від неї самої, чим я є для неї!
З голосу Марвіни він зрозумів, що та повернулася на півдорозі до нього, готова повернутися до монастиря. Через плече вона сказала:
— Ви не побачите її, пане. Сестри Аманди більше немає. За розпорядженням вищої влади її відправили в інший монастир.
Мельхіор хотів крикнути: "В інший монастир!". Але запаморочення, розпач і незрозумілість почутого речення були сильнішими за його волю чи силу. У мороці, що огортав його, він відчув, ніби смерть торкнулася його. Художник повалився на землю, як падає повалене дерево.
3.
Місто було відбудовано. Влітку після пожежі було зроблено небагато більше, як тільки розчищення завалів та латання стін. Усі члени Ради Двадцяти Чотирьох повернулися до міста й знову сиділи за високими валами. Вони відправлялися на свої збори, а прості люди на вулиці знімали перед ними, як і колись, шапки та шляпи. Було багато розмов про майбутнє; звернулися за порадою до будівничих на чолі з Філіпом Хеннекіном. Ті й справді розмітили план нових районів: прямі вулиці, посередині площа із криницею. Вони освідчили, що річку Кокхальс потрібно почистити і сміття винести за стіни, краще за все на схід, бо вітер дме переважно із заходу чи півночі. Банкір Смеерендонк та інші багатії перешіптувалися між собою і оголосили про свою готовність просувати реконструкцію, якщо уряд у Брюсселі також вдасться переконати надати допомогу. Магістрат також негайно відправив старого адвоката Лодовійка Дакенессе з двома іншими до бургундського двору.
Сміттєзвалища фактично знаходилися вже за стінами. На місці старих хат бідняки, що жили в них, побудували нові; їм залишили обгорілі крокви й уламки цегли з кварталу ткачів та інших пошкоджених вулиць, а також невикористану цеглу з будинків заможних громадян, де були відбудовані стіни й огорожі. Глину і вапно було легко змішувати, і роботу могли виконувати самі бідняки. Також ходили чутки, що на місці колишньої каплиці Еваріста планується звести нову каплицю, цього разу під покровительством Трьох Царів - Волхвів, які захищають від біди, ганьби та гріха, а тепер вони також мали стежити за тим, щоб жодна пожежа вже не принесла нещастя тим, що і так нічого не мають.
Багато голодуючих все ще залишало місто – вони вже розуміли, що ніяких змін на краще їх вже не чекає. Їх ніхто і не зупиняв. Іншою була справа для ремісників і купців, які втратили свої будинки та комори. Деяким, більш неспокійним, вже осточортіло прозябати в тимчасових притулках або у родичів та друзів. Такі говорили, що тепер, коли вони побачили перипетії зречення та самодопомоги та чудесне воскресіння панських домівок за кілька місяців, радше підуть у мандри, де могли б знайти якесь порожнє, гідне людини житло та більшу свободу пересування, можливість заробітку та прибутків. Праведники були в тривозі, бачачи, що місту загрожує це кровопускання; вони благали втікачів серед членів цехів витримати, поки не прийде відповідь князя. Деякі, однак, не послухали цього і пішли. Лодовійк Дакенессе повернувся через шість тижнів, принісши листи співчуття від герцога, але навіть не половину суми, необхідної для відновлення. Це породжувало гнів, заздрість і нескінченні підступні дії; зрештою деякі громадяни покинули місто, щоб шукати щастя деінде.