Мельхіор часто спостерігав за будівництвом; він рідко бачив бідняків, які б працювали так старанно. Тільки тепер він зрозумів, як несправедливо судили цих людей у минулому, на ярмарках і церковних святах, де вони молилися, пиячили, на потіху багатіям билися навкулачки або частували один одного ножами. І все ж він відвідав їхні жалюгідні глинобитні халупи, їхні ями в підвалах і приносив їм християнську допомогу та співчуття — хліб, горщик молока, кілька слів розради, піднімав їхніх мертвих із соломи, допомогав поховати їх і пожертвував не один гріш на заупокійні меси.
Тетьє Роен був першим, хто показав йому справжні чесноти і пороки свого роду. Тепер він бачив те саме в інших, які обробляли балки, тягали каміння, переносили розчин і ґонт, щоб допомогти побудувати міцні нові будинки, у яких їм не доведеться жити самим. Так, вони лаялися, проклинали, але ж трудилися. Власною працею вони знову вже мали хати під Валом Ганчірників; де раніше були смітники, повернувся сморід, канави знову замулилися, а шкідники і мошкара, мабуть, усе пережили. Бідняки заповзали ввечері в ці нори з протягом, варили й пекли те, що приносив їм день, або втамовували голод великими скибками житнього хліба, які пекар продавав задешево. Вони тісно притискалися одне до одного, десятками ховали своїх дітей, які, здавалося, були більш сприйнятливі до хвороб і смерті, ніж діти з інших районів, і постійно народжували нових, здавалося, навіть швидше, ніж інші містяни.
Мельхіор спостерігав за роботою чоловіків і юнаків. Майстри гільдій скаржилися, що ті приходять нерегулярно, що іноді сплять надворі зі своїми блохастими собаками цілими днями, коли не ловлять рибу за міською брамою. Почувши ці ієремії[48], Мельхіор знизав плечима. Він знав Тетьє, а ті, хто знав Тетьє, знали достатньо про інших. Підмайстри зневажали ледарів з усією зневагою дисциплінованого цехового духу і з озлобленістю закликали їх працювати, якщо ті з'являлися на будівництві. Мельхіор вештався біля будівництв і дивився; на кожну образу волоцюги відповідали не одним десятком образливих слів. Вони залишалися вірними своєму шляху, працюючи, як осли, коли б вони не були на місці, але лінувалися, коли їм хотілося. І Мельхіор знав, що вони не сіль землі, хоча легко могли бути — він не знав, що він про них думати. Єдине, що він знав, це те, що тепер він дивився на них іншими очима, не зовсім спокійно, наполовину соромлячись тих послуг, які надав їм, — наче намагався їх підкупити — наполовину в гніві й здивуванні, бо їх було так багато. незважаючи на високу смертність, і вони не боялися ні збройної, ні неозброєної влади.
Прийшла осінь, принесла золотисто-червоні та прохолодні дні. Муляри намагалися підвести під дах все, що могли, але вдалося виконати лише невелику частину грандіозного плану відбудови. Влітку Мельхіор зробив багато етюдів на будівництві. Тепер він часто сидів за столом для малювання і думав намалювати Вавилонську вежу, хоча йому важко було уявити цього кам'яного велетня. Уперше він помітив, що його думки блукають до Кауденберга-Мелхіседека, який у минулі роки запліднив його уяву та керував його рукою. Магістр Вільних Духів напевно знав би, як зобразити Вавилонську вежу. Лише моменти, коли Мельхіор бажав звернутися до цього Кауденберга, вождя й порадника, траплялися рідко.
Небо було вкрите хмарами, вітер стукав у димарі, як раптом постукав слуга з міської корчми і сповістив здивованому Мельхіору, що до нього завітає іноземний гість — німець. Тетьє потер руки:
— Звичайно, купець, майстре Хінтам! Ви одним махом продасте свої Прислів’я.
— Це, якщо я захочу їх позбутися негайно, — відповів Мельхіор.
- А чому б і ні? – заволав Тетьє. – Дозволите іншим сміятися над ними, - і підкинув у вогнище торфу.
Невдовзі прийшов і відвідувач — високий бородатий чоловік років п’ятдесяти. На голові в нього був круглий зелений фетровий капелюх, а на плечах важкий сірий плащ. Представлений Тетьє, він увійшов громовим кроком, охоплений подихом підкресленого ентузіазму, підійшов до Мельхіора з розпростертими руками і глухим голосом, який міг видавати сльози чи сміх, сказав:
- Достойний майстре! Нарешті! - Мельхіор із деяким збентеженням уникав обіймів важного пана, який лише хапав його руки й раз по раз стискав їх у своїх важких, м’ясистих руках. Він розмовляв рейнським діалектом і трохи брабантською, так що Мельхіор легко розумів гостя. - Знаємо один одного і не знаємо! Мене звати Йоахім Прахер зі священного міста Кельна.
Мельхіор дав знак Тетьє принести стілець; — гість кинув злодюжці, не звертаючи на нього уваги, свої плащ і капелюх. Прибулець був міцної, цілісної статури, його зап’ястки й коліна були обтягнуті чорною тонкою тканиною. Ніс у нього був приплюснутий і круглий, як носи жовтих, плоских, добре змащених чобіт, а кучеряве каштанове волосся обрамляло його череп. Найгарнішими в його зовнішньому вигляді були каблучки і темно-синій каптан з яскравими блискучими дрібничками і розрізами на рукавах, крізь які визирав білий батист.