Тепер вже усі, хто стояв поруч, з нудьги прислухаючись до їхньої розмови, сміялися.
Подальшу дорогу Мельхіор відбув пішки, йшов ґрунтовими стежками, йшов крізь низькі ліси, ночував у стогах сіна чи в коморах і, нарешті, спитавши дорогу — пам’ять його підвела незадовго до місця призначення — дійшов до своїх дядьків. Вони не впізнали його, як і він не міг упізнати лисих літніх мафусаїлів, яких запам’ятав міцними селянами. Вони обоє були вже глухі. Мельхіорові довелося дуже напружитися, поки він не міг крикнути на вухо менш глухому, хто він такий. Вони дуже зраділи, стискали його холодними старечими руками, а по їхніх щоках текли сльози. Побачивши занедбаний, брудний будинок, Мельхіор здогадався ще до того, як йому сказали, що його мати померла. Дядько розповів йому про її життя, хворобу і праведність, а потім вони пішли на цвинтар, де вона була похована.
Могильщик провів його до могили, і Мельхіор знову почув розповідь про скромність і доброту своєї матері, про її благочестиву смерть. Він молився біля дерев'яного хреста, на якому було вирізано її ім'я, але не міг уявити собі стареньку. Він бачив матір, молодшою, ніж він був тепер, одягнену в чорне, бліду, непомітну постать, яку він колись залишив у цьому селі. Кілька днів він пробув у будинку своїх старих дядьків, які хотіли заплатити йому сто кельнських марок як частку в материнській спадщині. Він взяв десять на зворотний шлях, прокричав на вуха старцям, що решту боїться брати через страх дорожніх розбійників, і залишив їх самих, порадивши за гроші купити місце в лікарні в одному з монастирів. Вони похитали головами, сказавши, що час до лікарні в них ще є. Коли він пішов, вони пошкутильгали з ним до огорожі, а потім замахали покрученими подагрою руками.
Мельхіор повертався вгору по течії Рейну; тривала золота літня погода. Його погляд ковзав по жниварям і по шкіперам на річкових барках. У Ксантені, коли він побачив пором, він згадав історію про художника з цапиною бородою, який так добре міг намалювати дияволів і чудовиськ, що люди розбігалися від страху... Взагалі то, Мельхіор хотів побачити в школі при монастирі образ Різдва Христового, але цікавість, якого невідомого брата він може знайти тут, взяла гору.
У Везелі він залишив корабель і запитав у місті, де живе цей Корнеліус. Він знайшов її на першому поверсі старої, напіврозваленої будівлі, але сама майстерня була міцно підперта палями, простора, з широкими вікнами. Художник виявився високим, незграбним, рудим чоловіком із гострою бородою, яким його і описали Мельхіорові. Майстерня одночасно була і житлом; у кутку біля печі варила кашу огрядна жінка, а двоє маленьких сопливих дітей з голими попками сиділи навпочіпки на старих малюнках, мажучи їх і себе шматочками червоної та синьої крейди. Чоловік, жінка та діти, хоч, здавалося, не були голодні, були вкрай занедбані. Корнелій, якому Мельхіор представився як мандрівний скляр, що любить малювати, завів його до майстерні, сердечно потиснувши руку. Спочатку він показав йому дітей:
- Як бачите, шановний гість, це таїться глибоко, старший малюк тільки починає розмовляти, малий навіть ходити не вміє, а малювати хочуть обоє.
Жінка здалеку кивнула Мельхіору й продовжувала помішувати кашу.
Мельхіор говорив із Корнеліусом так само, як з усіма німцями, на своєрідному діалекті брабантської та німецької мов, але вони все одно розуміли один одного. Прибулий пояснив, що чув про славу Корнеліуса на ксантенському поромі, і рудобородий художник засяяв від задоволення. Він узяв Мельхіора під руку й повів уздовж стін, де, як Мельхіор помітив, щойно він увійшов, висіли ряди великих картин із різнокольоровими фігурами.
— Хочеш купити картину? - заволав Корнеліус, перш ніж Мельхіор встиг сказати щось інше. - Ви повинні взяти цю, сильний приклад, що засуджує ідолопоклонство та зарозумілість! - Мельхіор побачив, що на малюнку відрубана голова Івана Хрестителя, і сказав це вголос. — Ви правильно вгадали! — вигукнув художник. — Хіба це не радість для очей? Ви бачите, як тече кров, і як посміхається кат. Червонішої крові бути не може! А та підла повія, що називає себе падчеркою Ірода... ви коли-небудь бачили таке стерво? В неї така рожа, якби вона хотіла пити кров Хрестителя… бачите?
Мельхіор кивнув.
- І справді, не хотілося б потрапити в руки такої жінки. Але де ті чудовиська, якими, кажуть, ви здобули славу?
Корнеліус потер кістляві руки, борода розвіялася.
- Чудовиська... ха-ха! Це моя сила! Я продаю їх дюжинами! Подивіться, шановний гостю, що ви скажете відносно цього ось падіння поплічників Люцифера? Якщо втратите почуття, тримайтеся за мене... таке не щодня можна побачити!