Він ще раз уклонився, потім, обійшовши Кальскена та послушників, повернувся до будинку. Він усе ще чув безладний, уривчастий сміх мавпи єпіскопа, змішаний з постукуванням його тростини.
Він знову сидів у своїй майстерні і в думках вдруге малював свою Чорну месу — прощання з Кальскеном і йому подібними. Знову мали воскреснути ті ганебні боброголові священики з тілами змій і копитами, знову мали всі ті богослови без душі й совісті, з перевернутими требниками у руках, стояли біля свинячого вівтаря; знову над їхніми головами мало закритися жалюгідне небо, коли вони йшли в урочистій процесії зі святим оселедцем чи святою шинкою. Він перетворить їх на диявольських монстрів, які пропонують рай і скорочення мук у чистилищі для мертвої мамони, ніби вони могли змінити Божі вироки тут і будь-де. Де був їхній рай, де було їхнє пекло? Якщо він малює, як вони святкують жахливу месу, він малює частину пекла. Навіть пара на білому коні, чоловік і жінка, не могли уникнути їхнього сліпого, божевільного запалу; цих двох він також хотів намалювати, після Чорної Меси, вільних від помсти гончих собак, він хотів намалювати їх на блискучому білому коні — вони також сяючі, ніби носили в собі відблиск сонця. Вони сидять голі верхи, врятувавшись від полум'я багаття, рука чорноволосого чоловіка обіймає струнке, гнучке тіло світловолосої жінки, що скаче вгору, назустріч серафічному щастю.
Кожного дня, якщо дозволяла рука, Мельхіор сідав на табурет перед мольбертом з Багном. Центр картини рухався вперед дюйм за дюймом; з приходом зими йому все частіше доводилося переривати роботу, спускатися на кухню, сідати біля Ірмлінди й простягати руки до вогнища. Після смерті Тетьє вдова ще більше зблідла і зморщилася, як яблуко, що зимою висить на дереві. Її сором’язливість до господаря зникла, але Ірмлінда тепер теж не була балакуча. Весь час Мельхіор думав про картину. А коли потепліло, і його руки стали гнучкішими, він зашився назад у майстерню і розпалив вогонь у каміні. Він кашляв від сухого повітря, але принаймні міг малювати. Під його руками утворилася на картині юрба зневажених, навіть позбавлених спадщини велика течія знесла, але вони все одно трималися один за одного, коли могутні пани та дами вже тонули в болоті. Між ними та простолюдинами він змалював танець малолітніх, жебраків і сліпих, горбанів і прокажених, яким ніхто і ніколи не простягав руки допомоги.
Настала рання весна — зелені бурі й крик чапель у небі, роса й раптові зливи вночі; в такий день Мельхіор почув, як Ірмлінда кричала в майстерні:
- Банди з Гелдерна йдуть! Майстер Хінтам, барабанщик оголосив, що вони хочуть пограбувати місто!
І Мельхіор усвідомив, що останніми тижнями Ірмлінда постійно говорила про орди з Гелдерна, які розграбували землі Бургундії; на це він спокійно кивнув, наче це було цілком природно, щоб князі билися і грабували один одного за допомогою загонів найманців. У цю мить пролунав Ґроммерт. У поле вийшли війська міської варти, заграли далекі барабани й сурми. На валах неподалік лунали стривожені голоси, і багато людей стояли там й спостерігали. Мельхіор вийшов з дому; насилу, крок за кроком, просуваючись вперед. Звідкись за стінами фортеці він побачив герцогських солдат, що рухалися до річки. Дзвін замовк. У тиші низько літаючий каркаючий рій ворон плив до сусідньої сторожової вежі. Дорослі та діти почали кричати, що це провісники нещастя, і відлякувати їх камінням. Мельхіор засміявся; птахи здіймалися вгору й каркали в польоті навколо димаря і верхівками дерев, і спустився прямо біля колишнього місця. Вони були блискучо-чорні, сміливі, недосяжні; Мельхіор не бачив у їхньому наближенні нічого поганого. Він милувався птахами, які, коли їх відлякували, щоразу поверталися. Він відчував надто сильний біль і надто втомився, щоб протриматися більше години на своєму спостережному посту; здалеку, з боку селянських господарств біля річки, він почув гуркіт аркебузи, через деякий час там піднялися клуби диму — горіли садиби та млини.
Мельхіор сидів на кухні, де Ірмлінда покинула вогнище і роботу. Лише ввечері вона, важко дихаючи, схвильована й розпатлана, увірвалася, приносячи переможну звістку: міська варта вигнала орди з Гелдерна, гонець капітана Вальсхоорна вже в місті. Не минуло й півгодини, як Мельхіор почув спів солдатів, що поверталися в місто, музикантів, які їх супроводжували, удари в барабани щоразу, коли закінчувався куплет. Люди на вулицях сміялися і аплодували солдатам, шум не стихав аж до пізнього вечора. Здавалося, всі вважали перемогу над іноземними мародерами незмірним щастям. То чому ж вони з такою байдужістю терпіли рідних розбійників?