Цілу осінь їжак гостював у нього; він пив молоко, сидів у траві й дивився на Мельхіора, міряв його цікавими й здивованими шахрайськими очима. Мельхіор знову дивився на їжака з тим ніжним співчуттям, з яким він ставився лише до найкращих друзів. Дні все ще були барвисті, довгі й теплі, сповнені чудового світла, яке радувало художника і дозволяло йому забути про свої болі. Вечорами, коли він, поївши на кухні, вставав і йшов у сад чекати їжака, всі запитання замовкали.
Він вдихав чисту сріблясту смерть сонця, коли воно заповнило коло туману, і крізь напівзаплющені повіки бачив, як світло згасало у вербах і тополях над далекою рікою. Потім на своєму обличчі й язиці він чув їдкий солонуватий запах свободи, який несли йому сутінки й західний вітер, але не міг назвати цього.
Переклад: Марченко Володимир Борисович, 2023