- Ти знаєш, що її справжнє ім'я Беліг'є? Я не міг винести цього імені, тож назвав її Хефзіба, що означає "вона є моєю насолодою"[7], принаймні так пояснив мені один капуцин.
Мельхіор опустив очі. Він уявив, як Хефзіба мило всміхається цим словам, роблячи солоденьке личко; він не любив, коли чоловіки в його присутності кепкували або жартували над своїми жінками. Залишившись сам, він почав думати про слова Кіліаана; йому ніколи не спало на думку, що хтось міг би назвати його монахом, бо сам він ніколи таким не здавався, хоча жив більш стриманим життям, ніж більшість ченців. Він ніколи не думав про шлюб чи навіть про кохання; він спостерігав за чоловіками та дружинами свого міста і бачив, як вони обманювали одне одного в різних ситуаціях. Він ніколи не відчував найменшого бажання, щоб дівчина зайняла місце його матері в тихому домі. Завжди понад усе була робота, яка вимагала всієї його уваги та роздумів. Мельхіор шкодував, що Кіліаан не сказав цього про спонукання плоті... ніби мандрівнику в тихому саду сказали, що під опалим листям гніздяться змії. Мельхіор ловив себе на тривожних бажаннях, і проти них не знав іншого засобу, крім того, що колись порадив йому Майстер Волхвів, але не проти такого роду спокус. Так, він умертвляв своє тіло, не усвідомлюючи, що, з’явившись знову після таких суворих і виснажливих днів, він більше, ніж будь-коли, був схожий на змученого ченця.
Не минуло й року, як Кіліаан Бор перебував у місті, як тут подув новий, вільніший вітер. До нього й до його дому почало збігатися все молоде й жадібне життя. Майстри й підмайстри, вітражники, власні його майстри - усі ті люди мистецького ремесла припадали до будівничого, як рій синіх жуків до сиропу, утворивши своєрідне, грайливе коло. Мельхіор часом відчував невідомі йому до тих пір напади ревнощів, бачачи, як тепло й весело Кіліаан вітає навіть найскромніших із цих людей. Число цих веселунів виросло так,що можна вже було казати про дружину, дім Кіліаана уже не міг їх вмістити, і вони приходили будь-коли випити, поспівати та поговорити; Мельхіору часто було досить цих мандрівок з шинку в шинок. У більшості, здавалося, були сталеві нерви й страусовий шлунок, але голова й шлунок Мельхіора відмовляли, коли він, вийшовши із таверни "Під Гусаком і Козою", приземлився в "Козирному тузі", а звідти його наполовину донесло до "Ложа Ченця". Іноді комусь із робітників Бора доводилося проводити його додому, іноді він сам, розбитий тілом і душею, намагався знайти власне житло . Йому справді було соромно за власний стан, але очі його були затуманені; він сильно колихався на ногах, з огидою плював на місяць, стукав дверним молотком і, нарешті, мабуть лише завдяки своєму янголу-охоронцю, цілий і неушкоджений приземлявся на своєму ліжку, за товстими шторами... Після кожного такого затемнення він кілька тижнів уникав своїх товаришів, аж поки Кіліаан із сяючими посмішкою й добротою очима знову не виманював його з самотності.
Не минуло і року, як до світських товариств, які вже були в місті, Кіліаан додав ще одне: він назвав його Братством Зелених Шапок. Це було лише продовженням кола, яке утворилося навколо нього, за винятком того, що члени братства носили на грудях відзнаки з білого шовку з вишитою півнячою ніжкою, а коли вибиралися на більшу п'янку, зухвало одягали на голови зелені головні убори; а під одзнакою латинськими завиванцями була написана емблема "Et nobis calcaria"[8]. Видатні городяни, майстри цехів і одягнені в оксамит банкіри, які роками були зібрані разом у витонченому Товаристві Святого Духа, не допускаючи людей нижчого стану, дивилися на Зелених Шапок, які наполягали, що вони теж носили шпори, з великою недовірою - наполовину здивовано, наполовину з погордою, але до Бора дістатися вони не могли. Зрештою, він був відомою людиною, і нікому не дозволяв забороняти йому спілкуватися з ким він хоче. Справді, здавалося, що він таємно кидає виклик могутнім знатним особам своїм братством, що він знущається над справедливими; але він не сказав цього вголос, і правителі також не підняли цієї справа, бо ніхто не любить публічно питати, чи не водять його за носа?.. Міська сторожа ще більше побоювалися нового братства з півнячими шпорами, і стражники нічого так не боялися, як втратити прихильність народу, бо в ті часи ніколи не було відомо, чи залишаться пани при владі назавжди. Тож незабаром спалахнули сутички з людьми Бора, особливо коли ввечері в шинках було порожньо, а на вулицях їх було повно. Іноді навіть виникали бійки, а в ніч після Золотої Меси[9], коли Кіліаан з своїми прибічними поверталися з таверни, і вони спіймали дзвонаря на Ринку і прив’язали його до мотузки Великого Ґроммерта, той же своїм шамотінням викликав відчайдушну тривогу на вежі, і виникла справжня бійка між міськими охоронцями та Зеленими Шапками. Все місто вибігло з будинків дивитися на бійку, а натовп вічно п'яних бешкетників навіть активно долучився до неї. І багато людей з обох боків були в синцях і шрамах, а Юстус Сюетмонд, помічник старости, спіткнувся об свій меч правосуддя і вивихнув щиколотку; Мельхіора поранили ножем у ліве плече, і він прийшов до тями лише в низькій кімнаті монастирської лікарні під докірливим поглядом сестри милосердя.
7
Хефзіба, Євсевія – древньогрецьке ім'я (Εὐσέβεια) - "благочестя, благоговіння, благочестива", жіноча форма чоловічого імені Євсевій.
9
Меси протягом місяця перед Різдвом, які проводяться перед світанком в золотавому світлі свічок і лампад.