Відразу в місті було багато обурення, але, кінець кінцем, переміг старий брабантський спосіб буття; сміялися і вирішили сміятися далі. Кіліаан Бор і його Зелені Шапки не повинні були дати обвести себе навкруги пальця, поза тим, цей чоловік мав в собі щось привабливого: міцне, бойове тіло, міцну голову і сміливий, блакитний блиск очей – якийсь непереборний шарм, що межує з небезпекою. Не один Мельхіор відчув це, інші теж. Зеленим Шапкам дали волю, і Рада Двадцяти Чотирьох провела таємну нараду, де тихо запевняла себе, що будівничий не залишиться в місті назавжди.
Коли ж надійшла найближча Масниця, всі рани давно вже були загоєні. Кіліаан Бор разом з Зеленими Шапками закрився в своїх верстатах та домах, а у вівторок Карнавалу виступили з особливими потворами з дерева, глини та шкіри, які вони разом створили, і яки могли навіть рухатися – когути, здавалося, подушилися, перед тим, як голосно заспівати; змії сичали та звивалися; були й інші великоголові чудовиська, що колихалися мов качки у блазнівських демонстраціях, перед тим, як з м'ясом надовго розсталися. Все місто радувалося, але ж разом з цим і тремтіло, коли Кіліаан заповзявся на диявола, і з нього найсильніше насміявся. Найстрашнішу сцену зображував віз, на якому сатана, вдвічі більший за звичайну людину, з довгими іклами і кігтями, обридливо танцював, аж в кінці раптом перечепився і впав між стадо глиняних свиней. Відрився невидимий люк, завив поривчастий вітер, ніби зближався Страшний Суд, князь пекла зник, а з люка пішов червоний дим. Люди, хоч і поблідли, але сміялися вголос, і заразом осіняли себе хрестом, навіть Мельхіор, який сам допомагав розмальовувати диявольську машкару, почув якось не по собі, коли завив вихор і відкрилася западня. Диявольських рож, зрештою, було більше; дехто з членів братства переодяглися в синів сатани і з тризубом і рожном плигали між глядачами. Кіліаан сам натягнув стрій чортової матері, він танцював і хрипів з відражаючою маскою на обличчі; дівчат, яких йому вдалося схопити, він довго тормошив в обіймах – потім казали, що одну прямо з його обіймів непритомну занесли додому – а час від часу задирав спідницю, щоб спід чорного гнучкого хвоста випустити на людей сірчаний сморід. Всі були вражені штучками, які вимислив Бор і його браття, ніколи ще в карнавальну ніч не бавилися так весело; ба, а ще в останню мить, ще до того, як пробила дванадцята, Кіліаан вискочив з диявольської шкіри, і з невеличкою жменькою шибайголів, вистрелив на Ринку з мортири; вогненний сполох пролетів над будинками, заясніли багрові та сині зорі, п'яному хірургові, який не досить швидко втік, обсмалило перуку, а на Ринковій площі вибило декілька віконних шиб. Мельхіор і не пам'ятав, коли він так, від усього серця, сміявся, не міг він і пригадати, яким чином дістався додому. Диявольська зграя лякала на вулицях ще й після півночі, були чутні свисти і крики, хрускіт і брязкіт. На першій ранішній месі багато хто ще ковтав слину від піднесення, там же ревно розповідали, що священик парафії Св. Власія, який дещо напідпитку, з'явився на амвоні, об вістив громаді, що треба брати приклад з Кіліаана Бора. І чорт, і змій на власні очі могли переконатися, що в цьому місті перед ними не чують ляку; зодчий загнав сатану глибоко до дупи його чортової матері.
Так, ото, і той рік точився через усі свої дні – від Масниці до найближчих весіль. Місто з надією дивилося на Кіліаана Бора, який вирішив прогнати хмару важкості та смутку, що зависла над людьми, серця знову розпогодилися, Великдень і Трійцю святкували з давнім розмахом і багатством; підчас стріляння в ціль ніколи ще не було випито стільки пива, казали пивовари, ну а міська сторожа знову відвоювала частину втраченої популярності, з тих пір, як в дні своїх покровителів знову сточила хоробрі сутички з гільдіями. А на ярмарку, поряд із відомими з давніх часів мандрівними жонглерами, в цей раз побачили чорного, як чорне дерево, лікаря-негра в позолоченій чалмі, у червоному сюртуку поверх білого розпущеного халата й у тапочках із довгими носами; він стояв на платформі позаду Дому Терезів, а з ним сивобородий слуга, який, наполовину фламандець, наполовину валлон, оголосив, що кожному, хто бажає дійти до найвищої мудрості й розуміння, цей лікар із країни негрів за три срібні таляри вирізає камінь. Бо в дурня, - нявкав пронизливим голосом слуга, - над чолом, під черепом, сидить камінчик завбільшки з волоський горіх, і цей камінчик заважає вільному розвитку розуму; тепер лікар може усунути цю перешкоду, не проливши жодної краплі крові, і так, що пацієнт не відчує більше болю, ніж укус блохи. Тож навколо помосту зібралося багато людей, багато селян з околиць, підбадьорені підштовхуваннями своїх дружин, матерів чи коханок, повільно піддалися й піднялися на підвищення, щоб, сидячи на очеретяному табуреті, підставляли свою бідну непокриту голову чорношкірому лікареві, що виблискував лезами; під надійною хваткою негра з цих голів почали скочуватися камінці з дзвінким брязкотом, який видають скляні кульки, які кидають діти. Брабантці кричали й аплодували, селяни обмацували свої черепи, розглядали камінчик, який лікар тиснув їм у руки, дивилися на натовп; потім простягали лікареві три таляри й зникали в натовпі з таким виглядом, ніби раптом хитрістю перевершили десять бабуїнів. Мельхіору було шкода тих, хто щиро вірив, що позбувся дурості, але водночас і лопався від сміху, бо цей фокус був уже надто прозорим.