Тепер, залишившись в самотності під суворою балковою стелею своєї майстерні, поставивши ноги на чорно-білі дошки підлоги, Мельхіор Хінтам запитував себе, чи в новій, придатній для нього формі, він міг би так добре говорити й малювати в минулому, оскільки він завжди добровільно чинив опір чарівній силі жіночності - її солодкій і нерозумній чуттєвості та покірності. Часто він сидів з білим аркушем в руці і, всупереч власній дисципліні та самообмеженням, робив низку ескізів на папері - результат улесленої похоті: ложе кохання - мурава і листя - з якого, ніжна мов лілея, виринає жіноча нога; молода оголена пара, яка, під прикрашеним прапором наметом, перебирає струни. Він малював, ніби занурившись у мрії та роздуми, але замучений і нещасний; коли він повертався до себе після таких настроїв, він уже не рвав цих ескізів, а з раптовою, глузливою гіркотою виривався зі своїх фантазій, і під його руками повставали потвори, кроти і скорпіони з роззявленими людськими дупами, навколо яких стрибали й клювали щось птахи без пір'я; схожі на кажанів істоти з жіночими головами літали над землею, сповненою волинками з міху і черепами; церковні кропила та мітли, знущаючись, стирчали вгору, відьма з грудьми, схожими на порожні, увігнуті бурдюки, непристойно стрибаючи, простягала руки до ковбасок, що звисали з кия мітли. Мельхіорова рука бігала по паперові, мрія про солодку чуттєвість розчинилася в глузливому гної, туш бризнула на нього; через годину він міг лише шкрябати на папері нісенітниці. Тоді він припиняв все: виснажений, засоромлений, розлючений на самого себе.
Ієронім Босх - Дві відьми, малюнок пером
У довгих перервах під час дощових днів він тоді знаходив спокій і гірку здатність думати. Тепер він знав, що ніколи не зможе жити, як інші, як Кіліаан, скульптор Леонард чи багато інших з його гільдії. Для них шлюб і робота були двома речами, які вони могли легко поєднати, принаймні, коли їхні дружини не були стервами, як дружина ювеліра, яка в нападах люті кидала каструлі в голову свого чоловіка. Мельхіор не боявся злобних відьом, він боявся скоріше тих чарівних і покірних, від яких била сила. На темному папері різкими штрихами срібного олівця він намалював сову на дереві з широко розкритими чуйними очима, та ліс, наповнений очей і вух, то відкритих, то закритих. Для нього, Мельхіора Хінтама, залишилося лише проникливість, задумливість і сухість, з причини чого Кіліаан називав його добродушно й по-батьківськи кийком від мітли, в’ялена тріска, непорушною тичкою.
Мельхіор глянув на себе в дзеркало. Майстер Волхвів завжди казав, що художники здавна вважали гріхом дивитися на себе. Ніхто, вчили вони, не може бачити себе таким, яким він є насправді. Ніхто не бачить себе таким, яким його бачать інші. Жінки розуміють це інстинктивно, тому довго обвішують себе коштовностями перед дзеркалом. Художник лише в інших може бачити життя – будівельний матеріал, структуру та сутність тілесності. Проте Мельхіор стояв перед дзеркалом. Він думав про науки Вілеама Панкраса і раптом перестав у них вірити. Він спостерігав за власним обличчям, яке дивилося на нього крізь овальної шибки на підкладеному аркуші фольги: худе, майже криве обличчя молодого чоловіка, шкіра занадто сіра, очі занадто бліді, брови занадто тонкі і вузька жорстка лінія рота. Худий, вимучений юнак - за цим лобом розігрувалися найдивніші речі, але дух у його очах видавав силу думки й розуміння. Життя цієї людини буде проходити у безперервній медитації і в напрузі, подібним до тривалих пологів - біль, за яким не буде народження, нема чим пишатися. Чи й справді час був таким?.. Мельхіор дивився й малював. Поглянувши нарешті на маленький автопортрет, він запитав себе, чи не наважився він зухвало зазирнути в чужу душу? В якості самостійної покути, він знову взявся за Благовіщення, над яким так довго й марно трудився минулого року. Він замкнувся у своїй майстерні і працював, а виходячи з дому, йшов до церкви. Він багато молився і постився. Поволі Благовіщення, що так не давалося, оформлялося. Ангел стояв неприродно скутий, наче дерев’яна лялька, що збирається впасти вперед; лише Богородицю зробив більш милою, більш білою та рожевою. Під час цієї роботи з'явився Кіліаан; йому хотілося в котрий вже раз з усмішкою подивитися на диявольських виродків і виманити з дому Мельхіора, що повернувся до монастирської самотності, вивести його на вечірні розваги з Зеленими Шапками. Звичайно ж, Благовіщення він помітив відразу. Зодчий став перед картиною і, підперши підборіддя рукою, повільно протягнув: