З цією ідеєю Мельхіор узявся за створення картини, і з цією ідеєю він продовжував працювати наступного ранку, коливаючись між страхом і насмішкою. Косоокий кухар приніс йому їсти й пити, і Мельхіор, мабуть, засміявся про себе, бо цього разу кухар, мабуть, утік від нього, глянувши на намальований образ. Надворі, перед вікнами зали, буяло літо, і часом Мельхіор чув рев невідомих тварин. Тоді він відривався від роботи, біг до вузького вікна і дивився вниз на парк; але навіть згори лабіринт унизу залишався для нього серпантином, хаосом без початку і кінця. Час від часу магістр інгенії приходив подивитися, як просувається робота. Щоразу він довше й довше дивився на картину, і щоразу все більше втрачав свою уїдливу, зарозумілу гординю.
Ієронім Босх – Фрагмент триптиху Віз Сіна, Пекло
- Горить, болячками святого Роха клянуся! Це пекельний вогонь! - сказав він і, як і не свій, обтрусився й почухався. – В тебе достатньо червоної фарби, художнику? - запитував. Наступного разу він сказав:
- Ти - винахідник у своєму ремеслі. Як так вийшло, що ми ніколи раніше не чули твого імені, Мельхіоре Хінтаме?
- Є ще більш винахідливіші голови, чиї заслуги залишаються таємницею вузького кола, - різко відповів Мельхіор.
На цю дотепну відповідь лисий магістр на мить підвів очі й сказав:
- Відкладіть свої прибори та йдіть зі мною.
Він знову провів Мельхіора через замок у двір, а потім через вузький місток вони потрапили в сад-лабіринт. Тут не було квітів, лише звивисті доріжки з живоплотом кольору різкої, сирої зелені. Вони йшли й йшли, аж поки у Мельхіора не почалося головокружіння, і він зупинився, щоб перевести дух. Чоловік у коричневому каптані і з ланцюжком із кісток та амулетів теж зупинився й розвів руками:
- Це мій витвір, - сказав він. - Бастіон зелені, фортеця живоплотів. Тут дорогу знають лише будівельники та команда, тут заблукає кожен ворог. Ми мали багато візитів за ці роки - шахраї, які хотіли нас пограбувати, банди розбійників, звільнені з лав армії солдати. - Він засміявся й торкнувся ланцюжка на своїй шиї. - Вони не вийшли з цього лабіринту живими, ніхто не вийде звідси живим, якщо ми цього не захочемо… Це пам’ять про них - шийний хребець, амулет, шийний хребець, амулет… - Він розсміявся голосніше. - Для цього треба бути майстром інгенії і називатися Гіацинтом Бонавентурою. Для багатьох знатних панів, тут і в інших місцях я будував фонтани, годинники та водяні молоти, але для юнкера Роберта ван Пьєпенпоой я створив захисний пояс із падуба, барбарису та бирючини, за яким він та його звірі безпечніші відносно навколишнього світу, ніж у залізній фортеці з тисячею відбірних стрільців.
- З якими тваринами? - жадібно запитав Мельхіор.
Магістр дав йому знак іти далі поміж непрозорими огорожами; сонце відбивалося на його лисині, блищав потертий оксамит камзола. Магістр підвів Мельхіора до залізної решітки, відчинив її і знову потягнув художника по звивистій доріжці - сміх, тріскотіння й пихкання невідомого походження ставали все голоснішими й голоснішими, - поки нарешті вони не стали під великою пташиною кліткою, сміялися й кричали поруч. безліч яскравих літаючих творів, яких Мельхіор ніколи не бачив в своєму житті. Магістр показав йому пелікана, який, коли живе на волі і не в змозі зловити здобич, годує дитинчат власною кров’ю; він показав йому грифів і орлів, які сиділи мовчки і скислі на стовпах, кігті, мов бронзові церковні засуви на голому обгризеному дереві; білі павичі та фламінго з берегів Нілу, хмари вечірньої зорі на високих ходулях. Мельхіор бігав від клітки до клітки, видивляючись очі, а магістр самовдоволено сміявся.
- Юнкер Пьєпентоой, мабуть, багатий, - сказав нарешті Мельхіор.
- Надзвичайно багатий, - підтвердив магістр, ведучи художника далі, - це лише початок його колекції. Через ще один бастіон із зелених парканів вони вийшли на довгу пряму дорогу, вздовж якої стояли клітки, які стикалися задніми стінками, кожна клітка в оточенні кущів. Мельхіорове серце закалатало від неспокійної насолоди, він знову відчув запах тваринності - шкіри, виділень і тічки, але гостріший і не такий тиснучий, як у собачому пеклі юнкера Роберта. Мельхіор випередив магістра і побачив дивно горбату і лагідну тварину, що здалася йому невдалим конем; він озирнувся й побачив величезних собак із жмутами шерсті біля вух, відскочив від удару лапи величезного кота, чия шерсть була чорно-жовто-білим полум’ям – своєрідний королівський маєстат. Магістр уже стояв біля нього, і коли Мельхіор почув назви тварин, усе в ньому знову стало на свої місця, бо верблюда, шакала й тигра він знав зі Святого Писання та з описів життя святих. .