Мельхіор не міг відірватися від цього місця, навіть перед клітками з мавпами він стояв як застиглий, хоча в дитинстві бачив цих тварин на ярмарках. Довго спостерігав він за їхнім жалюгідним наслідуванням людських жестів, аж поки це видовище не викликало в нього меланхолію, і він охоче дозволив провести себе до броненосця, дикобраза та зміїної ями. Утиск серця зник. Мельхіор зараз не думав про бургграфа, не кажучи вже про свій переляк перед обличчям чаклунства. Він дивився й дивився, аж поки будівничий зоопарку, терпляче стоячи біля нього, не смикнув його за рукав: "Пора, художнику, пекельний вогонь чекає! - Вони, мов змовники, посміхнулися гіркому жарту й повернулися до залізної решітки.
Коли вони залишили за собою птахів та інших звірів, Мельхіор поставив питання, яке довго пекло його губи: чи юнкер ніколи зловив єдинорога? Художник побачив, як магістр сміється, райдужні оболонки його очей блимають зеленуватим відтінком.
- Якби єдиноріг існував, осколка його рогу було б достатньо, щоб, коли доторкнутися ним, вилікувати цілу лікарню, особливо юнкера Роберта, ти ж це мав на увазі, чи не так?
Мельхіор відповів, що справді чув про цілющу силу рогу. Магістр зачинив залізну решітку й продовжував насмішкувато сміятися.
- Ну, у нас немає ні єдинорога, ні фенікса, ні грифона, ні будь-якого дракона, навіть драконячого яйця, з тієї простої причини, Мельхіоре, що всіх цих тварин не існує.
- Їх нема? - Мельхіор здивовано глянув на нього.
Магістр зробив презирливий жест.
- Людство має відкинути віру в казки, Мельхіоре, його нерозумність говорить проти Творця. Чи результат створення світу, який він існує, не є недостатньо добрим? Хіба звірі, яких ти бачив, і заради яких люди наражались на небезпеку, заради яких втрачалися скарби, не є дивом?
Мельхіор мовчки кивнув; кожна тварина, досі йому невідома, глибоко закарбувалася в його пам’яті, і він хотів негайно внести їхні зображення у свій етюдник. Але водночас він думав про диявольські видіння, які саме зараз набули нереального, страшного вигляду в його картині пекла. Ці істоти насправді не мали нічого спільного з казками, але з людиною, з її страхами і недосконалістю, тому вони були реальнішими, ніж ці грифони та єдинороги. Мельхіор уперше засміявся, але не міг пояснити магістру, що його так розсмішило, а того неприємно вразила ця дивна, несвоєчасна веселість
Наступного дня Мельхіор закінчив картину з пеклом або те, що, на його думку, було закінчено цього разу. Чекаючи на магістра, червоним олівцем на окремих аркушах він малював птахів та інших тварин, яких зустрів у лабіринті. Він вирішив попросити магістра дозволити йому знову побачити бестіарій, але забув про своє прохання, коли лисий винахідник з'явився. Примруживши очі, Бонавентура розглядав картину, відчуваючи, як німіють у нього кінцівки. Нарешті, знову почухавши груди й ребра, сам не свій, він прошепотів:
- Малювати то ти вмієш.. Що за чудовиська постають на твоєму малюнку, лише дияволу відомо. Зізнаюся відверто, що коли зараз роздивляюся твою роботу з усіх боків, то майже міг би повірити в пекло.
Мельхіор не встиг запитати, чи вірить магістр у пекло. Гіацинт сунув йому в руки напівзасохлу картину і владно виштовхнув художника з кімнати. Дорогою він на мить зупинився перед художником:
- Усе, усе пробував, - сказав він упівголоса, - ялівець, арніку, спати між двома товстими, мов слимаки, селянками, сорочку з ведмежої шкури... І нічого, нічого, нічого! То чого очікувати від твоєї картини? Чим вона є більшим, ніж декілька плям, кинутих на мертву дошку?
Мельхіор мовчав, подумки знову озброюючись проти чумного смороду кімнати, перед якою вони стояли. Вони переступили поріг, собаки зірвалися з ліжка і за командою заповзли назад під ковдру, пускаючи піну з писків. Юнкер Роберт тремтів від холоду по шию.
- Ч-чи... є в тебе пекло, маляре? Чи воно є чудовим, гарячим?
- Картина готова, - відповів магістр замість Мельхіора, і юнкер звелів віддати образ йому.
Мельхіор побачив тонку лінію сивого волосся, постарілий ніс і руку - руку трупа, - як і вперше. Але над носом тепер були маленькі, страшні, меланхолійні, широко розплющені очі... Цього разу Мельхіор не змушував себе, він-таки заткнув носа, а магістр поволі наближав образ до тих очей.
На мить зображення сховало обличчя хворого. Мельхіор здивовано чекав. Раптом магістр відсахнувся, між його плечима Мельхіор побачив, як безформна гора собачих голів і тіл, яка все ще глухо гарчала, почала здригатися й тремтіти. Це був спазм, який Мельхіор спочатку пояснював придушеним сміхом юнкера, веселістю, яка на разі ще не вибухнула. Потім під товстою ковдрою і собачими тілами можна було відчути дике сіпання, і голос юнкера прорізав сморід і духоту: