Довго ще після днів ярмарку в його хлоп'ячій голові цвірінькали непристойні співанки вагантів і підпитих місцевих акторів.
Так вже в молодості Мельхіор дізнався, що життя в місті може бути багатокольоровим, і що люди, які в будні скребуть шкіру та місять тісто, в неділю виступають в чоботах з довгими носами, в каптанах з золотими бортами і в капелюхах, прикрашених оксамитовими стрічками, з розрізів на рукавах у них визирає м'яке фламандське полотно, а на комірах пухнатиться хутро. Жінки міщан випинають круглі животики під червоними сукнями і багато вишитими поясами, вони носять рукави-буфи, їх високі мов димові труби чепці у вигляді голови цукру проверчують повітря, за собою ці жінки тягнуть шлейфи настільки довгі, що дитина могла б їздити по нам на санках; ліфи у таких жінок довгі, покриви широкі – шовк і хутро – їх волоси прикрашають срібні метелики, або золоті сітки. Одним з перших засмучень Мельхіора було спостереження, що більшість з вишуканих міських дам дивиться на його матір із зверхністю, особливо в неділю, коли вони, ошатні, йшли на церковну службу, погойдуючись, нібито знаходились при бургундському дворі. Мати Мельхіора вбиралася скромно і в чорне – високо застебнутий ліф і тісні рукави, її невеличкий чепчик походив, скоріше, на мелодичну трубку волинки з білого мережива. І завжди вона трималася позаду, бо ніколи добре не опанувала мови країни. Батько Мельхіора поблажливо відносився до зарозумілості брабантських жінок; вона не сягає глибоко – говорив він – коза,м треба дозволити мекати, але ж вони не злосливі.
Просидівши пару років у міського бакалавра, навчившись трохи читати і рахувати і, більш-менш, скласти листа, Мельхіор пішов по науку до свого батька, вітражника. Охочіше за все він допомагав батькові малювати постаті, які потім повинні були випалені в склі. Іноді він зовсім забував, що повинен допомагати при згинанні свинцевих рамок чи випалюванні фарби; з біли аркушем паперу перед очима він давав волю власної фантазії, малював носіїв, банкірів, вагантів, а ще священників та міських стражів, закутаних в плащі жінок і монашок, які чалапали одна за одною, погойдуючись мов качки, малював мавп та дияволів. Непорадно накреслені, але такі, які можна розпізнати, ці фігурки населяли папір – справжній мурашник лялечок, наполовину смішні, наполовину легковажні. Мельхіор сам заклопотано сміявся, коли батько зближався, щоб подивитися, що син робит, і коли отримував пару добрячих затріщин за те, що марнує цінний час. Але прибулець з берегів Рейну добре знав, що б'є дещо неминуче. У Мельхіора був талант, при чому, талант з роду впертих – він неухильно грішив далі.