Візник сказав, що вони зупиняться "Під Левом і Левицею", і туди теж повіз. Коли Мельхіор зійшов з возу, він побачив інші вози на вкритому соломою подвір’ї, а потім він побачив кількох купців, з якими він спочатку подорожував. Глянули на нього, якби він встав з мертвих, оточили його й хотіли знати, що з ним сталося між розбійниками. Він відповів, що вони зовсім не грабіжники, вони це могли побачити по йог возові, який приїхав до Антверпену повністю завантажений; усе, що йому потрібно було зробити, це намалювати різьблений вівтар для юнкера Пьєпенпооя, ось і все. Купці заламували руки, кажучи, щоб Мельхіор поставив св. Мартинові десять свічок і стільки ж св. Христофорові; він щасливчик, і точно піде далеко. Вони говорили й говорили, виявляючи до нього стільки перебільшеної сердечності, що нехіть Мельхіора до них і себе самого щохвилини зростала, тому що він змушений був їм брехати.
Після трапези, на яку його запросили купці, Мельхіор наказав слузі віднести його оберемки до кімнати, заплатив йому та попросив рекомендувати тиху каплицю поблизу. Слуга сказав йому, і незабаром Мельхіор знайшов її; коли він молився, із ризниці вийшов священик. Коли Мельхіор побачив його, він злякався, бо священик міг бути його братом-близнюком - з негнучкими кінцівками, з сірою шкірою і худорлявим, наче одна мати породила їх на світ. Аж коли він придивився краще, виявилося, що священик був старший за нього, і це заспокоїло художника. Він тихо запитав священнослужителя, чи може він довірити йому щось, що його турбує. Худий священик відповів, що мирянин повинен сповідатися тільки у священика своєї парафії. Мельхіор відповів, що не хоче сповідатися, більше дбає про добру пораду, а в Антверпені нікого не знає; а коли він почав говорити, то випустив з себе все, що його хвилювало. Священик повернув до нього своє гостроносе обличчя із запалими губами, якийсь час дивився на нього, а потім сказав:
- Дух в тобі, я знаю таких, як ти. Вони мучать себе зсередини, але у таких людей міцне тіло. Тебе чекає постійна боротьба і постійні випробування.
- А мій гріх? - вигукнув Мельхіор.
Худий чоловік знизав плечима.
- Який тут гріх? Там, де стільки роздумів та каяття, гріх не має сили.
Мельхіор, радше здивований, ніж втішений словами священика, зробив рух, наче хотів стати на коліна, але подібний до нього же худий чоловік зупинив його:
- Ти просив поради, - сказав він. - Я не знаю твоїх картин і не хочу їх бачити, бо я вигнав із свого життя зачарування й замішання, що проникають у нашу душу нашими очима. Але у художників цього міста є своя галерея біля цвинтаря за церквою Діви Марії; запитайте їх дозволу виставити там свої картини на продаж. Якщо вони чогось варті, ти їх обов’язково продаси, бо немає в цьому місті нічого цінного, що не знайшло б покупця.
Мельхіор повернувся до заїжджого двору і замислився над тим, що сказав священик, а особливо про життєву силу, яку священик виявив у ньому. У нього склалося враження, що раптом, майже тілесно, його краще й сильніше "я" постало перед ним, щоб показати йому шлях - порадник, що зрозумів таємну сліпу силу, яка спонукала його, Мельхіора Хінтама, нестримно іти вперед, малювати всупереч світу, людям і традиції власним новим чином.
Перед тим, як лягти спати, він розгорнув полотняний мішечок, який дав йому вранці магістр Бонавентура; він був здивований, побачивши, що це була велика книга в палітурці з свинячої шкіри. Він відкрив її й побачив гравюру квітучої рослини, її веселі м’які кольори майже вражали, і, гортаючи далі, виявив, що вся книга була сповнена дивовижних гарних гравюр квітів, трав і дивних дерев, невідомих Мельхіору. Він подивився на текст і помітив, що він написаний латиною, йому було важко розшифровувати окремі слова тут і там. Коли денне світло почало тьмяніти в маленьких шибках, він підніс фоліант до вікна і перегортав сторінку за сторінкою книги, наче йому в руки потрапила чарівна книга Альберта Великого[13]. Коли нарешті стемніло і далі розглядати було неможливо, Мельхіор відчув, що його по-королівськи винагородили за його страх і знищену картину, хоча й він здригнувся від холоднокровності магістра, який насмілився подарувати йому дорогу книгу - власність юнкера - ніби вона належало йому самому. Тієї ночі він спав, тримаючи книгу під подушкою, а наступного ранку знову дбайливо запакував її й віддав господареві, щоб він тримав її під замком на час його відсутності.
13
Святий Альбе́рт Вели́кий (лат.