Увечері, повечерявши з купцями, смертельно втомлений, Мельхіор ліз до своєї кімнатки на горищі; інколи він деякий час гортав книгу рослин, але здебільшого одразу засинав. Його дивували люди, у яких щовечора після дня, сповненого поспіху й метушні, ще вистачало сил віддатися втіхам; невеликими групами вони йшли вони до винного погрібку, а звідти на Гору Гульденів за монастирем домініканців, де жили жінки легких звичаїв; вони поверталися пізно вночі й тяжким бурмотінням і непотрібними стуками по сходах будили Мельхіора від першого сну. Вони говорили, що Мельхіор може спокійно піти з ними: повії Гори Гульденів чисті й майже респектабельні, там не потрапиш у таку огидну метушню, як на Горі Всіх Святих біля кінного ринку, де повно дешевих, заражених повій, бродяг та пройдисвітів; туди Мельхіор не повинен ходити, казали вони, пояснюючи собі небажання художника відвідувати повій страхом перед хворобою; тому вони давали йому поради від щирог серця.
Мельхіор нашорошував вуха, чуючи про розбещеність і хвороби; він завжди підозрював, що пишне вбрання, яке вкривало місто, мусить мати вошиву підкладку. Вже наступного вечора він опинився на горі Всіх Святих, яка була й не горою, а Богом забутою долиною нещастя, де воно смерділо, стогнало й кричало. Він блукав провулками, заповненими сплячими п’яницями, відпихав від себе жебрацьку дітлашню, яка чіплявся йому за ноги, мов п’явки; у кожній хаті виднілася низька чорна нора, в яку заповзала чи виповзала якась калічна постать. Вуличні дівчата навшпиньки сиділи на порогах, і хтивість їхніх жестів, якими вони намагалися зупинити Мельхіора, була такою жалюгідною й механічною, що він не відчув ні здивування, ні відрази. Тут усе було саме таким, як він очікував, підтверджуючи вже відоме йому зло. Вечірні сутінки заливали, мов свіжа кров, немочі і гниль; з напівтемряви виринали чоловіки, вони скалили зуби й ставили дивні запитання - Мельхіор лише наполовину розбирав їхню мову - праву руку, готову до удару, вони ховали під одягом. Але Мельхіор не лякався таких погроз; худий, чужий світові, він дивився на них, аж поки йому здавалося, що чує холодне лезо власного погляду; а пройдисвіти - альфонси чи злодії - відверталися і зникали в темряві - Мельхіор не знав, чого вони хотіли, але зупинився й озирнувся. Призахідне сонце ще вкривало все багряницею, повзаючі, косоглазі, покриті струпами діти робилися рожевими, мов янголятка, стомлені жіночі груди, здавалося, кругліли й оживали, жалюгідні хатини стояли в випарах пожару зі сну. Але ця пишнота тривала лише мить. Незабаром омана розпадалася на жахливу купу попелу, залишивши лише сморід і нещастя в темряві. Мельхіор усе ще стояв на тому самому місці; потім він почув спів, нявкання котів і жіноче виття, наче нещасну садовили на паль. Він зробив кілька кроків у напрямку крику, а потім раптом зупинився: з темряви долинув слабкий і небезпечний стукіт тріскачок. Мельхіор знав, що це означає, озирнувся, але все вже померкло в темряві. Він подумав, що зараз усі, мабуть, розбіжаться від процесії прокажених, що насувалася. Але рух у темряві тривав, тут прокажені нікого не лякали. Тріскачки наближалися. Холодний піт облив Мельхіора; він повернувся і кинувся назад, знайшов Кінний ринок, поблукав темними вулицями, нарешті підійшов до чоловіка, перед яким слуга ніс ліхтар, і запитав про постоялий двір "Під левом і левицею". Йому чемно показали дорогу. Хитаючись, він пішов до ліжка, навіть не вечеряючи, помолився за себе і за всіх грішних. Художник не міг заснути, його широко розплющені та перелякані очі дивилися в темряву ночі. Він був на неправильному шляху, він це чітко бачив. Серед зітхань і молитов він вирішив наступного дня якомога швидше повертатися до рідного міста.
Після тієї ночі Мельхіор прокинувся пізно і з важкою головою. Але прийшов власник постоялого двору і повідомив, що його хоче побачити якийсь художник. Сонний, з розпатланим волоссям, Мельхіор спустився вниз і побачив перед собою чоловіка років сорока, зі світлою кучерявою бородою, прекрасними блакитними очима та сережками у вухах. На ньому був верхній одяг сірого кольору, застібнутий мідними пряжками, обтягуючі рейтузи та низькі туфлі, а на голові - оксамитова шапка. Він удав, що не помічає дивовижного, сонного обличчя Мельхіора, ввічливо івід усього серця привітав його, представившись як Герлах Орлі.
- В Антверпені вже почули, - заявив він, - про прибуття Мельхіора, новини розносяться швидко, ніхто не знає, звідки вони, і раптом вони серед нас.