Далі Орлі сказав, що художні майстри Антверпена запрошують Мельхіора сьогодні на обід, і для цього той мав з’явитися в їхню галерею біля церкви Пресвятої Діви Марії.
- До побачення тоді, дорогий брате, ми розраховуємо зустріти тебе сьогодні вдень!
Орлі пішов, а Мельхіор розгублено дивився; він здавався собі містечковим дурнем, який навіть не міг зібрати кілька слів і відповісти як слідує, бо лише бурмотів щось собі під ніс на привітання антверпенця, замість того, щоб прямо сказати йому, що з обіду нічого не буде, бо він мав намір виїхати того ж дня. Знехотя він одягнув святковий каптан і чоботи з тонкої жовтої шкіри, але ноги в них заніміли, наче дерев’яні. Тоді він намочив волосся, щоб легше було розчесати його з чола й очей, і, коли дзвони задзвонили в полудень, слухняний, як ягня, Мельхіор рушив до художньої галереї, проклинаючи себе з клубком у горлі, на зустріч з художники, що стояла перед ним, мов гора, і це, у свою чергу, сповнювало його огидою до самого себе.
Але жителі антверпенські художники були такі прості й щирі, що Мельхіора це вразило; очікується більше штучності та пози; вони засміялися, коли він пробурмотів якийсь комплімент. Герлах Орлі та ще один із художників узяли його під руки й повели до старшого гільдії, майстра Квірійіна де Вінка, який чекав усередині галереї, де тепер були лише голі стіни, подекуди закриті килимами, бо всі картини було вивезено до повісити на їхнє місце нові роботи на святі Божого Тіла[14]. Де Вінк зробив три кроки до Мельхіора й потиснув йому руку, а слуга гільдії простягнув йому високий кубок червоного бургундського. Напій швидко зігрів його, розтопив холодний тиск у грудях і притупив його докори до самого себе.
Майстер де Вінк підтвердив слова Герлаха; чутки про Мельхіора вже дійшли сюди, купці, чи, може, паломники, чи хтось із брабантських радників, що був у державних справах в Антверпені, - він не пам’ятав, хто, - сповістив його славу, це тепер не має значення, тепер він сам тут, тож всі вип'ють за його здоров'я, хай довго він буде гордістю братії художників; а коли він виставить для них свої роботи?
Мельхіор сів на простий високий стілець, на який йому вказав господар, і відповів, що його збентежив такий чудовий прийом, він не знає, чим заслужив цю приятельську відзнаку, - тепер він говорив набагато вільніше.
Де Вінк підняв вказівний палець:
- Ви, бачу, хитра лисиця. Ви ж добре знаєте що ви зробили щось зовсім нове; кажуть, що ви зробили фарби, як ніхто до вас; так кажуть про вашу славу, а ще кажуть, що ви жартівник, який контрабандою протягує на своїх картинах найхимерніші фінтіфлюшки.
Почувши гучний сміх художників, Мельхіор почервонів, як побожна діва, яка побачила селянина, що мочиться; але ті знову підняли келихи на його честь, і з усіх боків він почув вигуки, що їм цікаво і їм не терпиться побачити його картини сьогодні; але спочатку він повинен поїсти, так є звичай, коли знайомляться з майстром, до того ж брабантцем.
- Ви ще не знаєте, - сказав Мельхіор, - чи я майстер, чи ні, але ваш звичай є добрим.
Він випив ще половину кубку вина і відчув дивну легкість усередині, а на серці стало так тепло, як давно не було. А коли вони зайшли у вуличку Рожнів - він між двома антверпенцями, - то відчув, ніби танцюючим кроком ковзає по блискучому мармуру, так плавно й рівно бруківка вислизала під його ногами.
Вони сиділи, близько двадцяти чоловіків, навколо довгого столу, їхні кухлі стукали по дерев’яній стільниці в очікуванні бенкету. Мельхіор стукав разом із ними по кухлеві й співав, а коли розпочався бенкет, він забув усі свої обітниці стриманості, не пам’ятаючи вже, що, коли нещодавно проходив цією дорогою, він гидував ненажерами, які з масними пальцями й мокрими бородами встромляли ножі в м'ясо, ніби печеня була їхнім смертельним ворогом. Тепер він сам смоктав мозок або гриз кістки шинки, виловлював із каструлі гарячі сосиски, їв рибу, змащену маслом, смакував молодою морквою, що танула на кінчику язика, впивався зубами в хрусткі тістечка, сьорбав піну від пива із заплющеними очима, і коли він сидів і їв серед своїх братів по мистецтву, то почувався так блаженно, що вони голосно кричали йому "ура!", називаючи його справжнім брабантцем.
Схаменувся він лише тоді, коли майстер де Вінк сказав, що час подивитися на картини Мельхіора, і ці слова були зустрінуті радісними окриками; серед гучних балачок і галасу вся юрба попрямувала до постоялого двору "Лев і Левиця". Чим ближче вони підходили до цілі, тим швидше жар сп'яніння покидав тіло й кінцівки Мельхіора, і знову страх охопив його, бо тепер близився час випробування, і кожен міг дізнатися, чого він справді вартий. Художник озирнувся, шукаючи шлях втечі, але антверпенці тримали його справа і зліва, тому виходу не було.