Коли йому виповнилося п'ятнадцять років, батько відправився з ним до єдиного знаменитого художника, який мешкав у місті. Його звали Майстром Трьох Волхвів від великого вівтарного образу, який у власні найкращі часи доставив герцогові, і який і досі висів в замкові в Генті. В дійсності його звали Білеам Панкрас; з літами він дещо оглух, в результаті чого зробився недовірливим і відраджував всім батькам, які збиралися присвятити дітей мистецтву малювання, щоб вони того не робили, тому вже кілька років в нього не було учнів. Також і батькові Мельхіора він сказав, що немає вже таких живописці, як ті великі безіменні, яки оздоблювали герцогські молитовники, або ж, як брати ван Ейк, Петрус Кристус і Дірк Боутс, і що, напевне, нічого досконалого в мистецтві вжене станеться, з ти вже раз і назавжди скінчено. Мельхіор стояв поряд, коли художник так гадав, але слова не потрапляли д свідомості хлопця. Він оглядав верстат художника від підлоги до стелі, фарби і олії, здавалося, пахли інакше, ніж у батька, він бачив велику палітру і пензлі, на мольберті стояв образ на дошці, на якому була зображена смерть мученика – Мельхіор не знав, якого, бо знав лише маленьку часту "Житій святих", а під легкою верствою пилу поневірялись аркуші, на яких можна було виразно розпізнати людську ногу, пасмо волосся чи квітку; і все це подіяло на хлопця мов чари. В кінці кінців хлопець здивовано підняв голову, бо старий художник і батько замовкли, і Мельхіор почув на собі їхній погляд. У нього склалося враження, що відносно нього було прийняте рішення, якого він сам ніяким чином не передбачував. Він почув, що блідне, коли зараз між ним і чарами повинна була повстати шорстка, поділяюча рука, але в цю мить Білеам Панкрас, зітхнувши, а голос в нього дивно скрипів:
- Ну, в такому разі, в ім'я Боже, я беру його, бо ви робите такі чудові вітражі.
І так пішов Мельхіор Хінтам по науку до запиленого, розташованої на узбіччі майстерні старого живописця, який ще раз ожив. Мельхіор не здавав собі справи, що свистить і співає під час ґрунтування полотна, змішування фарб, накреслення постатей і драпірувань, які старець малював для нього вугіллям на побіленій стіні, а Білеам Панкрас, що одну за одною кидав постаті на стіну і відразу ж витирав їх рукавом витертого халату, не картав хлопця за цей невинний галас під балковою стелею власного дому. Протягом всього життя він малював лише образи, взяті з Євангелій та Життів святих; разом з правилами ґрунтування і мотивами картин він присвячував Мельхіора в життя святих мучеників і мучениць. Про ті справи він говорив мовби про істини, за які ручається життям і здоров'ям, а Мельхіор слухав, ніби то були розповіді про людей, яких старець добре знав – і від цієї пори він також знав їх. І хоча був тільки у віці, коли з охотою строїш прокази з веселими приятелями – лише нещодавно він повісив солом'яну ляльку у вікні дочки старости, яка трьох залицяльників водила за ніс, і міська сторожа з цього приводу йшла у них п п'ятах – Мельхіор почав дивитися на світ тверезіше і доброчесніше, а разом з внутрішньою переміною в ньому сталася і зовнішня переміна. Обличчя його зробилося більш кістлявим, риси більш різкими, тільки невеликий, округлий ніби горох ніс ще припоминав обличчя дитини; вузькі, стиснуті вуста надавали йому вираз більш поважний, ніж мають хлопці в свої зелені літа, сірі очі блищали тямуще і розумно. Він і надалі сповідався у священика св. Урсули, котрий за цей час став пробощем і вже мав сиві волоси на скронях. Під час визнань Мельхіора священик вже не посміхався, прикриваючи вуста долонею, скоріше і частіше зітхав: в давньому дикуні, по відношенню до його нинішніх спокусі непокоїв совісті, бачив вже дорослого Мельхіора; це буде людина совісна і права, можливо мислитель, в кожному разі – людина, наповнена питаннями. Тим не менше, Мельхіор ніс в душі чуже тавро, яке зараз проявлялося в перший раз; йому не вистачало брабантської легковажності, тієї гладкості, з якої зісковзує нужда, з якою легше мандрувати через гріхи та покаяння.
Важко мовити, щоб Мельхіорові велося інакше, ніж більшості його ровесників; його приборкав не ремінь батога, але життя та ремесло. Не зважаючи на поважну посмішку, Мельхіор знав і те, що його праця значить для нього більше, ніж все інше; частіше ніж принади якоїсь Віллемінтьє чи Дореке до безсоння його приводила думка, як зробити ескізи та виконати власні картини. Майстер Трьох Королів говорив, що Мельхіор є здібним цьому важко заперечити, але спосіб його малювання має в собі дещо світського, не кажучи вже про малюнки, бо ті після тижнів тихої ясності та рівноваги знову могли зароїтися несамовитими, ярмарковими видіннями, якби якийсь ріжуче, щоб не мовити дике почуття для насмішок лоскотало учневі пальці. Говорячи про це, Панкрас крадькома сміявся, Мельхіор і сам сміявся і кричав старцеві на вухо: