Мельхіор закрився в майстерні і намалював Пиху – жінку в багряних шатах, яка лежала на постелі з засохлого, іржавого листя, під балдахіном, подібним до зів'ялої кульбаби, стебель якої підтримували мавпи; по обох боках жінки стояли негри, тримаючи перед Пихою дзеркало; на настінному карнизі сидів павич, у якого випадало пір'я з хвоста, а в дверях можна було побачити пройдисвіта, який втікав і повертався до жінки голою дупою. Картина була майже готова, коли Білеам Панкрас ледь зліз з ліжка – зараз він переважно лежав перед полуднем – щоб оглянути її. Майстер затремтів від ніг до голови, віддих зробився хриплим; старець безсило махав руками, шарпав сиву бороду, в кінці кінців вичавив з себе: - Падіння! Гнилизна!.. Хто тебе навчив… - і підніс ногу в пантофлі. Він хотів пнути картину, але, упав на спину, до переляку Мельхіор, так що учень мусив затягти його на постіль і обкласти голову мокрими шматками. Мельхіор пережив страшний переляк, що старий майстер помре, при чому – з його вини. Він знищив невеличку картину і вирішив вже ніколи не малювати світських постатей, які наганяють людей смертельних переляком; але ж в глибині душі він страшно жалкував цього свого рішення.
Білеам Панкрас не помер, ще ні; через кілька днів він вилікувався і вів себе так, якби нічого і не сталося. Але смерть срібною косою торкнулася когось іншого: батька Мельхіора, коли на замовлення батьків міста він виконував кольорові вікна для пресвітеріуму церкви св. Андрія, і вперся, що сам вправить їх в рами. Лини двох зв'язаних з собою драбин, на яких стояв на верху, луснули, і вітраж ник впав з висоти на підлогу, до крові скалічивши собі руки і обличчя. Але хірург, який його обмацав, виніс вирок, що справа гірша – він зламав собі хребта.
Ще довго по тому, коли на вимощеній подушками драбині вітражника принесли додому, люди стояли на місці нещастя, охоплені похітливою жалістю при думці про це вагітне наслідками падіння. Мельхіор з матір'ю сиділи біля ліжка, на якому лежав блідий мов стіна чоловік. Він не казав нічого, прийняв тільки останнє помазання; іноді здавалося, що конаючий бажає щось сказати, підносив безкровну руку і відкривав рота. Тоді Мельхіор похилявся над ним і чекав, чекав в нелюдській напрузі на останні слова батька, але ті так і не прийшли. Так Мельхіор з матір'ю просиділи два дні і дві ночі, зовсім вичерпані, напівсонні, і молилися, перш ніж старий Хінтам пішов за кивком гострої коси і віддав Богу душу.
Мельхіор з матір'ю влаштували всі справи спадщини і данини на спадо, затримали за собою дім, але на життя залишилося небагато. Матір Мельхіора освідчила, що після стількох років вона прагне знову відвідати своїх родичів в Надрейнськім краї, і Мельхіор супроводжував її в дорозі: вони почекали на купців з тих сторін; бо було небезпечним мандрувати одним через край на південь від Мозеля і через Гельдерн; з часу воєнних заворушень багато збіднілих та здичавілих людей бродило по шляхах. Це була перша подорож Мельхіора поза межі баронства, тому він видивляв очі; але в Брабанті та Гельдерні небагато було чого бачити, ніяких міст, кілька мізерних селищ, люди разом з худобою в одній халупі, дороги ледь-ледь прокладені і бідні місця постою. Лише в Надрейнській області знову можна було бачити кам'яні будинки, фортеці і високі церкви; Мельхіор відвіз матір до князівства Клеве, де ще жили двоє її братів. Багато було плачу і балаканини про сімейну долю та недолю, але ж, оскільки всі розмовляли німецькою Мельхіор розумів через два слова на третє; звідтіля він вибрався далі, у верхів'я Рейну, і в кожній хоч трошки значущій церкві чи абатстві дуже старанно оглядав образи. Причетники та світські брати, що його супроводжували, майже завжди казали, що ці зображення походять від кельнської школи, хоча не раз і не знали прізвища живописця. Довго стояв Мельхіор перед вівтарними образами зі світлими, сочистими кольорами: його гнівало, що висять вони так високо, що не може він торкнутися їх носом і очима, дійти таємниці цих світлих барв.
В одній монастирській школі на взгір'ї він зустрів художника, який виконував великий триптих: на зовнішніх крилах були Давид та Авессалом, а на відкритих крилах – Народження Христа. Мельхіор не міг відірвати очей від цього образу, оскільки і цей живописець писав в яскравих, блискучих кольорах; дуже скоро вони вдалися в розмову. З питань Мельхіора німець зробив висновок, що мандрівець одного й того, що і він, фаху, і спитав, чи не захотів би чужинець намалювати невеличкий образ, щоб показати, що вміє. За один день Мельхіор намалював св. Ієроніма з левом в найкращому стилі свого майстра. Німець був захоплений постатями, а ще більше – невеликим зеленим пейзажем з міськими мурами та вітряними млинами, які можна було бачити біля гроту пустельника. Він пізнав новий спосіб малювання в Брабанті та Фландрії[3], сказав і попросив Мельхіора залишитись на довше і допомогти йому в малюванні вівтаря. Ця праця, освідчив він, для нього в такі мокрі, холодні дні осені дуже утяжлива і одностайна, нову ж таки, листопад вже на носі. Мельхіор погодився, бо він обов'язково бажав зглибити, як повстають ті яскраві барви, і на декілька тижнів залишився в монастирі. Художник доручив йому написати новий фон для Народження Христа, і Мельхіор знову намалював на фоні високого небосхилу вид на брабантські взгір'я, ниви та сади. Абат і монахи часто приходили і оглядали роботу, вони ж щедро наділяли обох живописців в живність та деревину для опалу, в монастирі хватало усього, але похвали духовних панів приводили Мельхіора в клопоти. Окрім змішування яскравих фарб він трохи навчився балакати німецькою, але ж коли майстер хотів забрати його з собою в Майнц і Нюрнберг, і окрім спокус подорожі обіцяв йому ще славу, добробут та громадянство якогось з німецьких міст – Мельхіор з непокоєм помислив про свого майстера Панкраса, про могилу батька в св. Урсулі, про весь світ власної молодості і почув, що прийшов час повертатися. З доброю платнею повернувся він в Клеве за матір'ю, але ж дядьки заявили: - Залиш її у нас, ми щасливі, що знову разом, вона буде вести нам господарство. І ти теж залишайся, роботу тобі ми знайдемо.
3
Фландрія – низинна історична країна на пограниччі Бельгії і Франції. В середньовіччі це провінція держави франків, одна з найбагатших країн Європи, в XIV ст. під владою бургундських герцогів, від 1477 р. – Габсбургів. Головні міста: Гент, Брюгге, Лілль.