В одній степовій околиці він зустрів трьох пілігримів, які поверталися з Риму до південної Голландії. Так що потягнув він з ними і мусив слухати їхню непристойну балаканину про послаблення звичаїв, про жадобу посідати та вбивчу ненависть пап та кардиналів, так що волоси на голові ставали дибки. Він спитав у супутників, а чи не зустрічається у можних світу цього справжньої доброти. Ті відповіли: ні, нема в них ані крихти доброго, між тиранами Церкви та світськими княжатами немає вже ніякої різниці, всі вони продалися сатані взамін за розкіш та владу насилля. Ніщо не може врятувати людину, хіба що втеча перед світом; тільки прості та низького роду люди ще заховали вчення Христа і не дозволяють чесноті згинути.
Так вони довго жалілися, приводячи багато прикладів. У Мельхіора склалося враження, що окрім біди та пронизливого січневого морозу він повинен на додаток зносити сморід невидимих мулистих вод, в які затягували його товариші подорожі. Він був майже радий, що тим історіям, наповненим гріхами та лементуванням, поклала край поява громади збройних. Три пілігрими відразу ж пали на землю і прикинулися мертвими, якби раніше вже випробували такий спосіб, але Мельхіор і далі стояв. Солдати щось покрикували на незнаній мові д того, як його зауважити; Мельхіор здогадався, що то найманці, які заблукали і які після смерті герцога розпорошилися по його землях, аби на власну руку стягти залеглу платню, і стурбувався. Солдатня без труду знайшла в кущах трьох набожних мандрівників. Вони викликали truffatori[5], доки ті не вилізли, після чого з-під їхніх латаних ряс найманці вирвали велику торбу, наповнену випрошеними фенігами. Мельхіор мав лише те, що було на ньому; солдати вдарили його в обличчя і затягли до свого предводителя, що сидів на коні. Мельхіор побачив молодого рудоволосого чоловіка з кучерявою бородою, в кольчузі з золотих кілець. Він розпитував Мельхіора італійською, художник відповідав йому ламаною французькою, і йому вдалося роз'яснити командирові, хто він такий. Італієць розсміявся, його холодні очі були наповнені презирством. Він наказав принести великий барабан, натягти шкіру і дав Мельхіорові зрозуміти, щоб той щось намалював на ньому. Мельхіор дістав зі своєї торби кольорові "олівці" і, тремтячи від тривоги, почав малювати св.. Маврікія, покровителя солдатів. Його оточила ціла громада в своєму обладункові – в погнутих шоломах, яскравих3хустках на головах, з готовими вдарити алебардами. Малюючи, Мельхіор був переповнений жахом, він був свідомий безжалісної байдужості та камінних кулаків озброєної солдатні – все ще ковтав кров після удару в ніс та вуста; у нього було враження, що злостивість цього солдафонського мотлоху замкнута, наче отруйний вар, в їхніх тілах, і він зовсім би не здивувався, якби та як дим почала б виходити крізь дірки в носах та розрізи в одностроях. Кондотьєр з висоти свого жеребця споглядав на св. Маврикія на барабані, після чого розсміявся і щось сказав своєму поручникові. Мельхіор почув, що його хапають за шию і відводять набік, а коли подумав, що йому припаде в нагороду мученицька смерть святого, отримав лише, разом з шорстким, знущальним сміхом солдатні, стусан в зад.
Він втік, що було духу, і зрозумів, що йому дарували життя, навіть торбу і чоботи залишили Він не знав, що сталося з пілігримами, але так і біг далі, біг цілими годинами, вже коліна стали підгинатися під ним. Коли настав вечір, на краю дороги він знайшов наполовину закопаний в землі курінь з дерну та гілок, в яких літом мешкають пастухи; вповз до середини і згорнувся в клубок під смердючою овечим гноєм соломою. А коли, клацаючи зубами, пробудився на зорі і продовжив мандрівку на північ, світло дня пробилося якби крізь розпростерті на лінії небес савани, і Мельхіор впізнав пагорби, хвойні ліси та стежки вересовищ власної баронії. Він високо підскочив від радості. В якійсь селянській хаті попросив їсти, і йому дали копистку вареної каші; а коли аж до пізнього пополудня далі біг під вагітним сніжними хмарами небом, на якому виднілася бліда зоря заходу і голодні ворони, зобачив перед собою вежі та оборонні вали свого міста. Сльози спливли йому по обличчю, а коли він його витирав, почув, наскільки воно запале і худе під щетиною, в якій водилися вші. Сам собі показавс він блудним сином, який врешті повернувся додому.