Незабаром після цього урочисті похорони парафіяльного священика Паулюса Хаезе викликали велике хвилювання серед мешканців міста; нарешті з ще більшою пишністю влаштували пізні обідні та веселі ярмарки, якими розпочав своє урядування пріор Франц Кальс. Нового пароха вітало все місто. Складалося враження, що він хотів привернути на свій бік усіх громадян, ніби вони могли чекати від нього великих речей; у ті дні він сяяв, як сонце, у світлі якого вони могли безкоштовно зігрітися й насолоджуватися.
Капітул, звичайно, давно відчував нову руку, але цього разу це була рука в рукавичці і з перснем найвищого духовного авторитету. Тижнями Кальскен був зайнятий офіційними обов’язками, приводячи до ладу все те, що старий ректор Гезе розпочав десятиліття тому, що стало звичкою й було занедбано з роками; не проходило тиждня, щоб пробощ не видав нового розпорядження, викликаючи не тільки хвилювання в запилюжених кутках капітули, але іноді й приводячи до невдоволення світської влади.
Єдине, що зробив Мельхіор Хінтам за цей час, це оновив занедбаний вівтарний образ Білеама Панкраса. Час від часу він оглядав березу в саду за будинком, дерево життя своєї дружини. Дерево було тонким, але спершу прямим, воно пустило коріння в неспокійному ґрунті місця, якому було мало сонця, і оскільки воно не мало такого свіжого листя, як на болоті, росло воно повільно. Блансінтьє зовсім не дбала про дерево, оскільки посаджені навколо нього квіти взимку вимерзли. На городі росла трава, серед неї гірчиця та дикий овес, мабуть, птахи затягли сюди насіння. Ранньою весною Мельхіор уперше помітив, що берізка росте вже не рівно: посередині з’явилася тріщина, ніби її хтось зламав і з’єднав чарами, але сліди зламу не стерлися. Відтоді Мельхіор частіше спостерігав за раною; він побачив, що навколо тріщини на корі утворилося папілярне потовщення. Кілька разів він помічав, як Блансінтьє з цікавістю дивилася на нього щоразу, коли заходив у сад і дивився на понівечене невинне дерево.
Життя Блансінтьє було сповнене мінливих настроїв і настроїв; були дні, коли вона зачинялася у своїй шафі й займалася одягом, як він міг здогадатися з постійного шурхотіння тканин; і коли після довгого часу вона з'явилася в дорогому вбранні, прикрашеному коштовностями й каблучками, на її обличчі й шиї з'явилися червоні плями, а очі її сяяли й мерехтіли. Якщо вона виходила з дому, то швидко бігла вулицею, ніби приваблена чимось незнайомим. Він майже віддав перевагу її нападам глухої мертвотності - дням, коли вона тинялася по дому в сірому, мов горобець, одязі, з розпущеним волоссям, як циганки, що інколи блукали містом, пророкуючи майбутнє, а поплічники старости безжалісно ганяли їх. Часто Блансінтьє сиділа серед віників і каструль або лежала без діла на ліжку, так що Мельхіорові доводилося підмітати й готувати, як до одруження.
Наповнений страху, він також щомісяця чекав повного місяця. У такі дні Блансінтьє була ще більш неспокійною, все вислизало з її рук, у неї цокотіли зуби або вона раптово сміялася без видимої причини. Вечорами вона дивилася в заднє вікно, крізь яке деякий час можна було простежити, як місяць, що сходить, блукав крізь димарі, дахи та ступінчастий фронтон будівлі суду, перш ніж зникнути з очей. Часто вона виходила з дому ще до того, як Мельхіор усвідомлював це, і коли він шукав її, то майже ніколи не міг її наздогнати. Вона, мабуть, блукала вулицями, як нав’язливий привид, ховаючись від нічної варти, сповнена божевільного горя в пошуках чогось, чого не було; Мельхіор здогадався, що повний місяць зберігає для неї спогад, який зводить її з розуму. Іноді сестри милосердя забирали її з вулиці, залишали ночувати в монастирі, а вранці приводили додому, іноді вона з'являлася в заплямованому одязі, одного разу навіть втратила черевик і її нога була в крові. Найспокійніше Мельхіорові було в дні, коли небо було вкрите хмарами; потім Блансінтьє довго дивилася в темряву, але не втікала, лише сиділа годинами, тихо наспівуючи й шепочучи собі під ніс, ніби опинившись у пастці своєї самоти.
Весь цей час парафіяльний священик Кальс проповідував у колегіальній церкві ще більш наполегливо, ніж зазвичай. Одну зі своїх перших проповідей він присвятив проституції, яка, за його словами, ставала в місті дедалі небезпечнішою. Він описав блуд у спосіб, який був жахливо яскравим і огидним: низька пожадливість, яка набуває прекрасного вигляду чуттєвої насолоди, доки не стає очевидним, що пальці обгоріли у вогні пекла. Тоді сміх дияволів лунає голосніше, і вони розпалюють свої печі з дедалі більшим запалом, коли чоловік і жінка плюють на таїнство шлюбу.