Він підвів погляд на звук швидкого тупоту. Кінь біг. Але це був не кінь селянського воза, що наближався; його тягнула - тепер він це бачив - втомлена стара шкапа, для якої галоп міг бути лише спогадом про молодість. Кінь, рись якого він почув у цю мить, наближався з боку міста. І раптом з-за семи пеньків з'явився великий сивко, тварина, яку рідко можна побачити, - королівський жеребець. Мельхіор ще не встиг обдумати цього слово, як відчув, як горять його щоки, й холод пробирається в серце. На коні він побачив чоловіка, який посадив перед собою жінку нп складену попону з чорного пухнастого шовку або хутра. Вершник обійняв жінку, та ж обіперлася йому на груди. Біля воріт вершник і жінка на мить поринули в тінь, Мельхіор зі свого сховку побачив, що охоронці стояли мовчазні й зосереджені, потім витягнули шиї й поглянули вслід коню. Мельхіор побачив, що вони не впізнали ні чоловіка в сірому, ні його супутницю. Він сам витягнув шию й нахилився над зубцями, щоб побачити сивого скакуна та вершників, коли ті знову з’являться. Вони й справді з’явилися на мосту біля зовнішнього валу й попрямували, гадав він, до військової дороги, що вела на південь. Ранкове сонце, яскраве й прохолодне, що випромінювало від островів-хмарок на східному обрії, здавалося, збільшувало коня й робило його світлішим; часом миготіли підкови, що вдарялися об землю. Мельхіор бачив спину Кауденберга, його плащ розвівався позаду нього. Поверх цього грубого одягу лежала надзвичайно вузька і струнка жіноча рука - сама Блансінтьє прикривала спину спокусника. Серце Мельхіора розкололося надвоє - ніби ця втеча магістра Вільних Духів з молодою полонянкою була не його, Мельхіора, ганьбою чи поразкою, а видовищем. Він дивився вслід розкішному скакунові, йому була відома пишність пари, яка в ту мить здавалася лише єдиною переплетеною, замкнутою істотою на хиткій кінській спині.
Чоловік і жінка зникли за першим поворотом дороги, за невисокою дюною, повною дроку та молодих дубів, звук копит затих і невдовзі зовсім завмер.
Після довгого часу Мельхіор вислизнув зі свого спостережного місця і спустився вниз вулицями міста. Він ішов крізь розбуджену вранці діяльність - іскри з кузні, запах свіжого хліба, пиляння й стругання. Він побачив, як люди вітають його, і подумав: "Невже вони ще не знають, що мене зустріло?". Нарешті він повернувся додому. У кімнатах стояла тиша, наче мерця винесли. Не собаки, не кішки, не пташки в клітці. Мельхіор зазирнув у кімнату, яка так довго була виключною власністю Блансінтьє. Він глянув на ліжко. Вона була акуратно задрапірована, а зверху лежала ковдра, прикрашена вишивкою та китицями. Він відкрив шафу; тут висів ряд дорогих різнокольорових суконь Блансінтьє, зелених і червоних, блакитних і золотих, її туфлі та босоніжки, деякі з них ще зовсім нові. Єдиним розладом була кашемірова шаль, витканий з вітру шовковий шарф, який лежав недбало кинутий і зім’ятий серед черевиків. Мельхіор нахилився, підняв легку, як пір’їнка, тканину, розгладив її й склав. Він обернувся й побачив, що скриня Блансінтьє для білизни, з пофарбованими в чорний колір залізними оковками, відкрита. Біля постільної білизни були тонкі ніжні полотняні сорочки, запаски, накрохмалені очіпки, була тут і кругла чорна оксамитова шапочка, схожа на поставлений сторчма буханець хліба. Мельхіор схилився над скринею; під купою сорочок він виявив позолочену дерев'яну скриньку з коштовностями його дружини. Він зазирнув усередину; пряжки та перли, ланцюжки та каблучки. Він знайшов власний перстень із сердоліком, перстень, яким обмінявся з Блансінтьє під час заручин; єдине, чого він не знайшов, - це перстень з бурштином, подарунок іншого чоловіка. Жінка не забрала нічого, навіть речей зі спадку, а з нижньої білизни тільки те, що було на ній, найскромнішу сорочку. Мельхіор засунув скриньку під спідниці й сорочки, поклав зверху сплетену з вітру шаль і закрив скриню. А після того він упав біля неї, як засуджений до страти біля колоди палача. Він плакав із заплющеними очима, тер руки й обличчя об залізні оковки, аж поки на них не з'явилися криваві шрами. Довго-довго лежав він у такому стані, поки не почув дзвони, що дзвонили опівдні. Мельхіор підвівся й зачинив кімнату, ніби там лежав мертвий і забальзамований труп, який йому дозволили побачити востаннє.