Він продовжував жити і спати в майстерні. Місто вирувало від пліток, злого подиву й насолоди чужим нещастям. Художник почув це як далеке відлуння болю, що терзав його голову й серце. Увечері, коли сутеніло, діти кричали біля його дверей, стукали у вікна й розбігалися під гучні глузливі крики. В інший раз з’явилася ціла купа молоді й заспівала вуличну пісню, яку принесли до міста ваганти; однак шибеники змінили свої слова:
Блансінтьє, де ти криєшся у хаті,
Вже пора йти до ліжка йти і спати.
Так вони співали це кілька днів поспіль, щоразу закінчуючись розпусним, виючим сміхом. А після того навколо Мельхіорового дому запала тиша, ніби суворий жест поклав край метушні. Коли художник рано-вранці або ввечері в напівтемряві купував їжу або ніс білизну до пральні, пекарі та прачка поглядали на нього скоса. Рідко хто мав глузливу сміливість запитати, чому це вони не бачили деякий час пані Блансінтьє? Вона пішла? Ніколи ще стільки людей не з'являлося з олією та маслом, яйцями та рибою біля дому Мельхіора; вони з цікавістю вдивлялися в передпокій, ніби з грубої штукатурки та побілених стін могли прочитати знаки, що пояснювали раптове зникнення Блансінтьє, доньки Кіліаана. Було певно, що вона втекла з якимось чоловіком, бо стражники біля воріт зрозуміли, що це вона сидить перед вершником на сивому коні, хоча не могли уявити, хто це був за чоловік; він не зупинявся ні в одній корчмі. Дехто бачив незвичайного коня на краю міського цвинтаря, прив’язаного серед останніх могил, але ніхто не бачив власника… Були й такі, що казали, що краще не розпитувати, хто такий таємничий чоловік на білому коні, бо відомо, що Блансінтьє була переслідувана злими силами, що вона була одержима, і що в повний місяць її бачили, як вона блукала вулицями, наче гуляла з кимось поруч, розмовляла та сміялася з кимось, іноді навіть співала. Мала Фієтьє керувала хором на ярмарках, де жінки зустрічалися й балакали, а деякі чоловіки охоче приєднувалися до них; а спокусника дружини художника маленький Фієтьє прямо й безжально називав чаклуном, летючим привидом, посланцем царства темряви й полум’я, над яким, як відомо, роками глузував Мельхіор Хінтам, розкриваючи у своїх картинах таємниці цього підземного світу.
Усе це вислизало від уваги Мельхіора. Сліпий і глухий до усього він сидів у темній задній кімнаті і ще досі страждав від колючого болю в голові та серці. Священик його парафії відвідав його, накульгуючи на тростину; увійшовши, він високо підняв свій молитовник, щоб відібрати останні сліди, які могла залишити тут присутність диявола. Але він не ставив питань, не робив жодних докорів. З ним також було важко розмовляти, він був надто глухий; але він сидів поруч із Мельхіором, як і багато років тому після смерті його батька, і тепер він теж сумував разом з ним, і, відходячи, поклав йому на плечі свої скривлені подагрою руки, немовби втішаючи вдівця. Мельхіор не наважувався зізнатися ні йому, ні комусь іншому, як часто пізно вдень чи ввечері його переслідує серцева туга, яка є водночас і бажанням насолоди, і муками, завданими хтивістю, як у такі хвилини страшного божевілля він уявляє, що Блансінтьє все ще живе тут, за зачиненими дверима кімнати, як він прокрадається передпокоєм до її порога і благально кличе її по імені, кілька разів називає себе, б'є кулаком у двері і нарешті, скиглить мов собака, згортається клубком і в агонії засинає на холодній підлозі.
Ієронім Босх. Страшний суд, фрагмент
В той час, коли місто занурювалося в настрій вмирання, який перебувають бурями, в осінню сірість і морок, Мельхіор почав працювати над новою великою картиною. Він писав "Безглуздість кохання". Це було знущання над вірними почуттями, велика осінь любовних радощів, смерть і зникнення пристрасті. Він намалював краєвид, що нахилився до річки, де в садах, на луках і під наметами віддається останній оманливій надії закохані пари. Він починав свято обіймів з невинних ігор дітей: молодь танцювала навколо травневого дерева[32]. Але саме дерево вже піддано перемінам; загострена корона листя перетворюється на клубок змій у верхній частині. На галявині між пагорбами любовні ігри набувають жахливої поваги. Молоді закохані під виглядом мисливців і рибалок, танцюристів і мисливців за птахами завзято переслідують красунь, у грайливих іграх зі своїми обранцями захоплюють не жіночі груди, а жаб'ячі гнізда, пестять і обіймають не вдячні руки і ноги, а позбавлені м'язів скелети відьом, які душить і розчавлюють їх, як смертоносні чудовиська в морських глибинах, - Мельхіор чули про таких - вони обмотують свою здобич липкими щупальцями і висмоктують. Понад цією позбавленою блиску і мерехтіння кохання тріпочуть перелякані метелики, на їхніх крилах Мельхіор малював маски померлих або ненароджених дітей, оповитих білими пеленами. Зелень прирічкового лугу змінюється на зелень слизу й водоростей, квіти, що б'ють із землі, вже згнили від прокляття, що на них лежить; хоча деякі з них ще оманливо цвітуть, більшість уже перетворилися на яскравих рептилій, голови павуків і тарганів, які кишать і заповзають у штани та рукави закоханих. Шахрайство смерті нестримно продовжується; за плакучими вербами випливає на річку барка, що несе на борту щастя, не закрите маскою. Роздуте вітрило й щогла прикрашені високими квітучими гілками калини й глоду, загострені вимпели й прапори майорять над музичними інструментами з довгими роздутими шийками, бовтаються на канатах глечики, гудки-скрипки й жіночі туфлі - все в кольорах багрянцю та блакиті, зелені та золота, як жіночі шати - удавання, що любується в розкоші. Екіпаж корабля танцює, показуючи свою справжню, огидну суть: це блазні зі свинячими головами, жінки з грудьми й стегнами Астарти та жаб’ячими головами єгипетського чудовиська. Деякі люди стоять на головах і танцюють на руках, демонструючи свої волохаті дупи. Половина танцюристів уже випали за борт, і вони плавають чи веслують на чорних водяних щурах чи мертвих жабах. Але на тлі неба, сяючого невинними барвами світанку, на тому березі, над обрієм весняної зелені, пливе на княжому білому коні пара голих і золотих у світлі людей; вони обіймаються, занурившись у себе. Вони одні врятувалися від чар жалюгідної землі, торжества сатани, а навколо них, утворена з райдужних барв небесного склепіння, сяє прозора крапля, яка рятує їх від злочинної дурості кохання і підносить їх.
32
Травневе дерево (лат.