Викликана швидка допомога поставила діагноз: у хлопчика жар, залозки за вухами припухли. Тобто свинка. Звідки? Як? Незрозуміло. Завжди незрозуміло, ось у чому питання.
Необхідно ізолювати. Любочка і сама розуміла, що треба. І не тільки від Ганнусі — наша донька ще цю дитячу хворобу не переносила. Але й від себе самої, тому що Любочка не знала точно, чи хворіла сама, а запитати вже нема у кого. Якщо вона підхопить інфекцію, майбутня дитина в утробі може бути зачеплена хворобою.
Але лікарям сказала рішуче: «Ні!» До лікарні хлопчика не віддасть.
Лікарка поїхала. Здається, єврейської нації жінка. Це до слова.
Я умовляв Любочку примістити Йосипа в лікарню. Дарма. У неї був страх, що в лікарні доктори залікують хлопчика. Зрозуміло. Вплив убивць у білих халатах.
Тоді я сказав:
— Ти відволічись від неспокою. Поміркуй розсудливо. Ну, припустимо, там є вбивці. Але вони проти свого хлопчика діяти не будуть.
— Він не їхній. Він наш. Наш Йосенька.
— Ну фактично наш. Але всі ж у місті знають, що ми його від Гутіної взяли.
— А раптом хтось не знає. Новенький чи як.
— Ну, якщо новенький, відразу побачить, що хлопчик обрізаний. Єврейчик, отже. Його й не залікують.
Люба начебто погоджувалася, але більш на словах, а в очах у неї я читав інше. «Не віддам» — ось що читав. А там і до Белки недалеко.
Треба сказати, що вона й раніше Йосипа вирізняла між дітей Євсея і Белки. І Ганнуся теж. Він із синіми очима, каштановими кучериками, усміхнений. Зрозуміло — жінка завжди готова мріяти про такого синочка.
Коли постало питання про усиновлення, я не сумнівався в Любочці. Я тільки дивувався, як настільки можна прикипіти до чужого. А вона-таки прикипіла. І тепер у неї в животі, може, вже перебуває свій власний хлопчик, і навіть скоріше за все не гірший за Йосю і за зовнішністю, і за всім, а вона своїм дитям готова ризикувати заради, будемо відверті, приймака.
Я в розпачі хотів їй саме так висловити свої почуття. Але зумів опанувати себе.
— Гаразд. Ось настав крайній випадок. Лаєвська пропонувала в разі чого взяти на якийсь час до себе дітей. А тут лише одного. Щоправда, хворого. Але різниці немає. Я до неї переконливо звернуся. Вона не відмовить.
Люба після швидких роздумів погодилася.
Сам не знаю, чому я приплів Лаєвську. Тим більш у лікарні євреї-вбивці, і Лаєвська теж, будемо відверті, єврейка на всі сто. Сиділа вона у мене в голові, я й бовкнув. І тут же пошкодував. Але назад дороги нема.
Люба пожвавилася. Попросила мене збігати до Поліни Львівни, узгодити, вблагати.
Я швиденько пішов до Лаєвської.
Зрізав дорогу, як тільки міг. Мешкала вона в районі П’яти Кутів. Від Коцюбинського далеченько, але це значення не має.
Поліна Львівна господарювала. Губи без намальованого бантика, волосся розпатлане. Але в шовковому халаті з драконами. І капці теж шовкові, червоні. Та ще й на підборах чарочкою. Я її машинально розглянув усю, хоч мені плювати.
Кажу з порога, без «добридень», без нічого:
— У нас з Любочкою біда.
Вона аж присіла. Намацала рукою віденський стілець, підтягла до себе. Гепнулася.
— Діти?
— Так, Поліно Львівно. Йосип. Захворів, а в лікарню ніяк не можна. Люба категорично проти. А хлопчика треба сильно ізолювати від Ганнусі й від самої Люби. Вона вагітна, є ризик заразитися. Прийміть до себе. Я дам гроші, домовлюся з лікарями, щоб ходили до вас. Тобто до нього. Сам буду ходити і вночі з ним сидіти. Вам тільки площу надати.
Вона спокійно відповіла:
— Так. Зараз поїдемо і заберемо хлопчика. З лікарями я сама домовлюся. У мене клієнтка є. Не відмовить. Дитячий лікар. Але чому в лікарню не можна?
Я не міг утямити, що відповісти. Малодушно затнувся.
Витиснув з горла:
— Розумієте, Поліно Львівно, часи такі. Люди налякані. Є до того підстави, обговорювати не будемо. Але факт очевидний. Ви ж самі газети читаєте.
Вона підвела голову і звідти, наче з недосяжної для мене висоти, глянула на мене. А я біля дверей стояв на весь свій зріст. Але вона примудрилася згори вниз на мене глипнути. Глипнула і зупинилася на моєму обличчі. Помовчала.
Потім тихенько з присвистом і каже:
— А, ну, звичайно. Там же ж ці, як їх, у білих халатах. Євреї. Як же. Знаю. Не хвилюйтеся, Михайле Івановичу, дорогенький. То лікарі. Вони ж навчені позбавляти життя. А я і не лікар, і ніхто подібний. Я сама матусею була. Єврейською матусею. Я, можна сказати, просто єврейка без халата. Без білого, принаймні. Ви ж кольори добре розрізняєте? Який на мені?