Лаєвська засміялася:
— Це я вмію? Їм що хочу. На продукти буквально все і йде. Під старість усі люблять попоїсти. На свою фігуру навіть махнула рукою.
Вона для наочності махнула рукою. Але сукню під макінтошем пісочного кольору підняла на скількись-то, щоб показати своє пухке, огидне колінце.
— Ой, та що казати! Минула моя молодість безповоротно.
Цим колінцем вона мене дряпнула по горлу:
— Що ви, Поліно Львівно! Ще заміж вийдете. Доживати будете, як за кам’яною стіною. Якби ви мене запитали, я б вам і чоловіка порекомендував. Довида Срулевича Басіна. Удівець. Єврейської національності. Саме для вас. Він, кажуть люди, теж копієчку має. Ну, у вас без копійчини не буває…
Навіщо сказав, нащо підсунув Довида — не знаю. У мене буває — скажу щось влучне немов зі стелі.
Лаєвська натяк на її національність і особливості поведінки, звичайно, зрозуміла. Але взнаки не дала. Тільки мій досвід дозволив визначити, що вона зчепила зуби.
— Та що я? Діло минуле. Я вам, Любочко, платтячко принесла. Відпрасувала і принесла. А то ви стомилися з переїздом. А в мене крій, люди даремно не скажуть, і з однією приміркою доробити можу. Так я на око і закінчила. Хотілося скоріше вас порадувати. Щоб чоловік помилувався. Міряйте негайно. Міряйте, я вам кажу!
Витягла зі здоровенної торби згорток, абияк розпатрала папір, дістала сукню — двома пальчиками, як коштовну річ. Перекинула через дві руки, ніби рушник з хлібом-сіллю. Подала Любі. З поклоном.
Любочка з поклоном так само прийняла.
Побігла на кухню.
Повертається.
У мене голова закрутилася. Така краса.
Люба довкола себе крутиться, обсмикує сукню.
Лаєвська обходить її, наче пам’ятник який у музеї, і цокає язиком.
Запитує у Ганнусі:
— А тобі, лялечко, хочеш, теж пошию красу?
— Яку красу? — запитала Ганнуся.
— А придумаю. Я на фасони не скупа. Дітям узагалі не шию. А тобі зроблю. Спеціальний дитячий фасон. У мене шматки різні валяються. То я тобі скомбіную. Для власного задоволення.
І сльозу пустила.
Любочка запитує тихенько, делікатно:
— Скільки ж я вам винна? — Бо у нас після переїзду грошей ну зовсім тільки на хліб.
Лаєвська пояснила:
— Я на спідничку підкладку дала. Свою. Нитки теж мої. Шовкові. Тут защипчики пустила по рукаву, ми з вами, Любочко, не обговорювали защипчики, і комірець зробила. Мереживце моє. Ну, за це я додатково не беру. Як домовилися — півціни.
І називає ціну.
Я нічого не розумію в бабських цінах, а Любочка закотила очі.
— А можна із зарплати? Почекаєте? У Миші зарплата днів через два.
Лаєвська немов чекала такого повороту:
— Чому ж не почекаю? Ви, Михайле Івановичу, занесіть мені додому. Я вас прошу! Щоб Любочку не турбувати. Я вам і яблучок передам гостинчиком для Ганнусі, і для компоту я багато насушила. А дівчинці на зиму потрібні вітаміни. І те, і се. Ви особисто стільки нервів витрачаєте на роботі. Деякі не розуміють, а я ціную. Ми не просто так знайомі, чи не так? Я вас як рідних люблю. Не знаю чому — з першої хвилиночки. Особливо Ганнусю, лялечку золоту.
Люба кивнула.
Не через компот-яблука. Скромна, і коли на неї наступають, киває, не подумавши.
Коли Лаєвська пішла, Люба тільки й сказала:
— Ну, Поліна! Раптом полюбила. Полюбила — а гроші давай. І які! Я б за такі гроші до неї не пішла. Мишо, що робити?
— Гроші треба віддати. Віддамо. Я віддам. А гостинчиками своїми нехай подавиться.
Ганнуся зі свого куточка повторила:
— Подавиться. Нехай.
Дитина. Не розуміє глибини.
Після зарплатні я прийшов до Лаєвської.
Виклав папірці на стіл без особливого запрошення.
Не приховую, готувався до затримки у Лаєвської. Будьмо відверті, до її балачок. Але вона ані словечка зайвого не сказала. Мовчки взяла гроші, перерахувала.
Проспівала майже пошепки:
— Так, за мою роботу людям не шкода віддавати належне. Якщо зроблено — отримай. Чи не так, Михайле Івановичу? Я кажу, те, що належить, завжди віддають. Зрозуміли мене?
Я машинально відповів:
— Зрозумів.
Лаєвська тицьнула мені в руку торбу: гостинці. Я взяв, щоб не нагнітати зайвого. Думав, по дорозі викину.
Але не викинув.
Сказав Любі:
— Гроші заплатив. Гостинці приніс. Дурна вона, звичайно, Лаєвська Поліна Львівна, тобто навіть не дурна. Натура в неї. Єврейська. Іноді здається, що вони дурні. А це їх натура бере за комір. Вони не винні.
Люба кивнула:
— Я її навіть не думаю засуджувати. У них нація така. Треба знати і мати на увазі.
— Саме так. А яблука — що ж, вони ні до чого.