Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.
І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.
За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.
І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.
Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:
— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!
Усі замовкли.
Я склянку з узваром підніс і кажу:
— Мазл тов,[2] дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!
Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.
І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:
— Аїд?[3]
Я засміявся.
— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!
Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті й чорні бувають.
— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться та їжте-пийте.
Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.
Я на весь рот посміхаюся і виходжу надвір.
Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.
Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:
— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?
— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.
Чоловік підійшов упритул, поклав руку на плече:
— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.
Я пожартував для легкості:
— Пізненько наречена з нареченим зібралися, їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.
Чоловік кивнув:
— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?
— Нетутешній.
— Я точно бачу — військовий! Правда ж?
Я невизначено хитнув головою.
Чоловік поквапився сказати:
— Не питаю, нічого не питаю. Розумію. Сам воював. А до війни на відповідальній роботі. Тепер ось… Але нічого. Не скаржуся. Я розумію. Ночуйте у нас.
І простягнув мені руку для знайомства:
— Файда Мирон Шаєвич. Завідую культосвітньою роботою. Точніше, тимчасово завгоспом у клубі… Зараз дуже культура потрібна людям. Після всього.
Я потиснув руку.
Добирав ім’я, щоб представитися, але тут відчинилася хвіртка і нові, запізнілі гості зайшли на подвір’я, вигукуючи привітання.
Знову гиркання, сміх довкола.
Я прошмигнув за паркан, на вулицю.
І що за нація така! Припустимо, твоїх повбивали. І дітей. А весілля ти гуляєш. На очах у всіх. І всі теж хороші. П’ють, їдять. На акордеоні пілікають — тягнуть жили.
У мені, будьмо відверті, нуртувала злість. Але я себе не стримував.
Не сьогодні-завтра запроторять до дідька в зуби, в голий степ і сніг, ти збирай клунки, вузли в’яжи, золотце розпихуй по таємних місцях. А вони одружуються. І дітей скільки бігає. І сміються. І півників на паличці смокчуть. Солодко. Хочете, щоб солодко було? Буде. Обов’язково буде. Не той зараз час, щоб не солодко.
На Фрунзе до землянки я не пішов. Завернув на сто вісімдесят градусів.
Возів із п’ять змінив. Кілька полуторок. Підвозили — грошей не брали. Свої хлопці, українці.
Узяв курс на Рябину.
Рябина була жива. Центральна частина — Полотнянівка — порожня. Але собаки вайлують, гуси ходять. Люди на роботі, в колгоспі.
Настрій мій трохи покращився.
Я поїхав до Харкова у віці вісімнадцяти років — за комсомольським направленням. Батько постарався правдами й неправдами.
Приніс направлення в хату, ніби знайдений скарб.
Каже:
— Їдь, синку, у Харків. Тут усе одно не життя. І не буде.
Я й не збирався. Будемо відверті: вчився посередньо. Голодний, холодний. Ходив до школи пішки вісім кілометрів. Я більше любив і знав природу. Наш учитель у першому класі Діденко мене за це цінував. Я дохідливо розповідав одноліткам, що пори року змінюються обов’язково і завжди, треба тільки знати про це. І не лякатися, що холодно. Або дощ. Чи спека.