— Ото ж. Покалічені ми з тобою, Михайлику, геть чисто інваліди. Через війну і своє життя.
— Я особисто не інвалід. Я здоровий.
Діденко мене по голові погладив, як у школі:
— Інвалід, інвалід, хлопче. Ще й який.
Просив розбудити, коли зберуся йти.
Я не спав ані хвилини. В голові шуміла самогонка. Хоч і було її трохи. Але шуміла. І Зусель там шумів, і Лілія Горобчик, та інші. І Діденко листом зім’ятим трусив за моїми безсонними очима. Усередині голови. І Петро Палій пов’язкою своєю білою трусив. І всі вони зливалися в одну купу.
Підвівся тихенько.
Діденко спав, хропучи. Коли людина прикидається, він рідко удає, ніби хропе. Натурально не вийде. Я був упевнений — спить.
Обнишпорив хату, як міг. Листа не знайшов.
Ще не почало розвиднюватися — я пішов. Залишив на столі трохи грошей і пішов.
Дорогою багато думав.
Я — солдат. Виріс із наказу. Як і вся наша велика країна. Взяти хоч би Харків, який за недовгий час став моїм рідним містом. Призначили столицю — і стала столиця. І виросли будівлі небаченої висоти. І майдани небаченої ширини. Потім призначили повернутися столиці до Києва, і Київ знову став столицею.
Або взяти до прикладу горезвісний голод. Призначили голод — став голод. І мої покійні батьки тут ні до чого.
Хоч мирне життя давно знову увійшло в свої права, мені хотілося, щоб спустили іменний наказ, щоб мені призначили: забути справу Горобчик, забути про те, що мене поливає брудом усіляка дрібнота, переважно євреї, що мені треба ворушити старе і заглядати далеко в нове — щоб передбачити.
Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.
Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.
Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:
— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.
Дівчинці чотири з чимось, а вона розуміє, що таке любов у родині.
Свій швидкий приїзд я пояснив Любочці бажанням скоріше побачити її і відчути її ласку. Вона зраділа.
Ми намітили спільну поїздку до Києва — купити дещо з господарства і для Ганнусі, що росте не щоднини, а щогодини.
Але мене терміново відкликали з відпустки.
Євсей Гутін застрелився з табельної зброї. У себе в сараї.
Белки майже не стало — сама тінь хиталася. Діти — нічого. Трималися з розгублення й нерозуміння.
Довид Срулевич поводився по-молодецькому. Я зголосився організувати похорон. Але він усе взяв на себе.
Обґрунтував:
— Час такий, що єврейські похорони тобі робити не можна. Не так зрозуміють. А ми з Белкою хочемо, щоб по-єврейськи. Без рабина, але все ж таки. Я потихеньку сам кадиш прочитаю. Зусель теж від себе помолиться осторонь, від людей подалі, але хтось обов’язково вгледить. А в разі чого на мене вкажуть. А ти тут ні до чого. Правильно? Не ображаєшся?
Покійний Євсей лежав на підлозі. На простирадлі. Як у євреїв вимагається за законом. Стрілився він у серце. Обличчя мало добрий вигляд.
На всіх підвіконнях свічки.
У Довида комір сорочки надірваний. У Белки сукня трохи зіпсована — по шву розпорота.
Я запитав — чому?
Довид мотнув головою — звичай.
Страждають, отже. Одяг на собі рвуть. Зрозуміло.
Заходили люди.
Жінки голосили. Чоловіки мовчали.
Зусель бубонів в іншій кімнаті. Розгойдувався, голова накрита смугастим покривалом, з-під нього й лунало бубоніння. Молитва.
Я згадав Діденка.
Кажу тихенько:
— Громадянину Табачник, вам привіт від Діденка.
Зусель мене ніби не почув. Але забубонів голосніше. І захитався сильніше.
Я не наполягав. Момент не той.
На кладовищі підійшли товариші зі службі. Казали слова. Але всім було зрозуміло: вчинок Євсея засуджується. Зі скорботою, але засуджується одноголосно.
Євсей порушив основну заповідь: офіцер, тим паче комуніст, має право стрілятися тільки в одному-єдиному випадку — через неминучий полон. Завдати максимальної шкоди супротивнику — і дивлячись смерті в обличчя, застрелитися. Це є героїзм. Євсей пішов на свій учинок за мирного часу. Це як?
Громадян єврейської національності було багато. Юрба різного віку. Євсей — людина відома. Тим більш — Довид. Виявили пошану, розійшлися.
Товариші з міліції трималися окремим гуртом. Всі у формі. Темно-синя. Як небо ясної осені. Гарно. Кобури шкіряні. У багатьох трофейні, з війни доношували. Чоботи, звичайно, начищені. Хоч і йшли до ями багнюкою.
Мене, як близького друга, викликали сказати слово на прощання.
Я сказав:
— Дорогий Євсею. У тебе залишилися сини. Ми їх не кинемо. Нашій Батьківщині потрібні всі сини. Твоя родина буде щаслива, хоч і без тебе. Спи спокійно.