Я не казав про обов’язок, про бойову молодість, про нагороди Євсея. Я казав про те, що боліло у нього на серці в ту саму хвилину, коли він спускав гачок. Коли куля летіла йому в серце.
Розумію, дехто мене засудив. Але інакше сказати я не міг. Правда просилася назовні. І я її від себе відпустив.
Як Довид обіцяв, так і сталося: після того як присутні покидали землю у яму і стали розходитися, він ненастирливо і тактовно прочитав молитву.
Зусель відійшов за кущі і там схлипував по-своєму.
Ну, це його діло.
Натомість Табачник, мабуть, за своєю ініціативою засунув під голову Євсею згорток — релігійний смугастий причандал і щось іще. Довид пояснив на мій німий погляд: талес і кіпа.
— Єврею там, — Довид кивнув угору, — без цього не можна.
Показуха. Хоч і потаємна, але показуха.
Ну, Белка, діти, — казати не буду. Описати неможливо, хто має серце. У кого нема — обійдеться одним словом: жах.
Була на похороні й Лаєвська. Дивилася на мене. Мружила очка. Губи нафарбувати не забула. Я хотів між іншим запитати, що ж вона макінтошик свій шовковий ніде не роздерла?
Лаєвська підійшла до мене, взяла під лікоть і довірливо прошепотіла:
— Добре, що Євсей у серце прицілився. А то якби в голову — зовсім погано. У закритій труні — нестерпно. Згодні?
Я машинально кивнув, але стримано зауважив:
— Чому в закритому? Прикрили б голову, а тулуб на видноті.
Поліна гмикнула і відійшла.
Так, мені як фронтовику не раз доводилося переконуватися: хто вмер, тому вже добре. Якщо важка смерть, то трошки інша справа. Але в основному після закінчення процесу — все одно вічний спокій.
Ось і Євсею стало добре. Тим більш просто в серце.
Перед живими виросло питання: що робити з дітьми? Троє хлопчиків. А Белка сама. Ну, Довид, звичайно. Але мати є мати, і на ній головна турбота про харчування та одяг, виховання і таке інше. А Белка саме здала позиції стрімко й одним ударом.
Громадськість із роботи допомагала. Зібрали кошти. Я й збирав. Ми з Любочкою зробили чималий внесок з останнього, що мали. Вона проживала з Белкою і дітьми кожну вільну хвилину, разом із Ганнусею йшла і робила все, що треба і можна. І словами, і руками.
Згодом стало зрозуміло: Белка з’їхала з глузду. Дивного в такому факті мало. Але дітям не поясниш, чому мама не каже словами, а мукає і виє. І це ще дрібниці.
Курінь, що влітку діти збудували у лісочку неподалік, став для Белки схованкою. Сидить там і сидить. Холодно, дощ. Але сидить. Як побитий собака, їй туди приносять їжу — то Довид, то моя Любочка. Поставлять біля входу, умовляють поїсти. Вона ну ніяк. Уночі виходить начебто погуляти. Не заходячи в хату, до дітей. А вони плачуть. Цікавляться. Де мама? Плюс жахлива антисанітарія з її боку.
Ми з Довидом порадилися і прийняли важке рішення віддати Белку на тимчасове лікування в лікарню, у Халявин.
Лікарі казали, що її стан може змінитися на краще. Існує непевна можливість такого розвитку.
Але у всіх своє життя. І наше з Любочкою життя продиктувало нам такий закон: узяти до себе молодшого хлопчика Йосипа двох років. До повного одужання Белки. На скільки вийде, на стільки узяти. В рамках патронату.
Григорія і Володимира взявся тягнути Довид. Зібрав бебехи, продав хижку Євсея з Белкою, свій будиночок з пристойним городом, і поїхав в Остер. Чому в Остер — незрозуміло, але вільному воля. Мабуть, під впливом Зуселя Табачника.
Наш з Любочкою вчинок був зустрінутий моїми колегами з ентузіазмом. Кожен прагнув узяти участь. Продуктами зі своїх городів, домашніми заготовками та іншим. Але їжа — половина справи.
Скоро, через два місяці по тому, як її поклали в лікарню, стало зрозуміло, що Белка до здорового стану не повернеться. Вирок лікарів виявився безжальним, але чесним. За що їм спасибі. Зайва надія нікому не допомагала. Тільки гірше.
Так у нашій сім’ї з’явився юридичний син. Назавжди, як ми пообіцяли з Любочкою одне одному і самому хлопчику теж. У присутності Ганнусі.
Минуле відсунулося вдалину. І бачилося, як у сніговому тумані.
Але ось якось у неділю я пішов на базар.
Попереду було свято — Новий рік. З довгим наказом Любочки, в радісному піднесеному настрої я йшов чудовою дорогою — мимо колишньої П’ятницької церкви, свого часу наполовину висаджену на повітря. Але білий сніг укрив важкі рани війни, і здавалося, що це не руїна, а пагорби і пухнасті узгір’я, а під ними чистота і, можливо, майбутня трава і квіти.