На стіл хотіли поставити в труні тіло вбитої жінки, щоб почати прощання. Труна не вміщалася. Втрачала рівновагу і хотіла впасти.
Труну зняли.
На стіл вляглася інша жінка, така ж, як у труні, тільки гола, зі словами при цьому:
— Треба не так, а ось так.
Вона скрутилася калачиком, наче немовля в утробі. І вийшло добре.
Їй сказали:
— Якщо ти так добре тут умістилася, то ми з тобою будемо прощатися навіки. А Лілія нехай цвіте і пахне далі.
Можливо, останні слова я додумав. Але суть така.
Не буду приховувати. Я відразу особисто на себе багато взяв. Не поділився з товаришами і друзями по роботі враженнями. І в результаті варив усе в собі самому.
Загалом, по суті справи, нічого й не було. Але до будинку на вулиці Клари Цеткін я став не на жарт придивлятися. Звичайно, у вільний від тривожної служби час.
Так, я встановив, що в будинок постійно (за два дні кілька разів) ходила кравчиня Лаєвська.
Кілька разів туди-сюди тинявся старий єврей з торбою.
Виявилося, що гавкає пес. Раніше, у загиблої Лілії Горобчик, двір на ланцюгу не охоронявся.
Цвинтарша назовні не з’являлася.
І головне — Єви Горобчик не спостерігалося аж ніяк.
Світло у вікнах знадвору, де парканчик нижче, горіло допізна. Години до одинадцятої вечора.
Факти — уперта річ. І факти промовляли, що їх треба осмислювати. Осмислювати не виходило.
Ясніше ясного вставав один-єдиний факт — Єва Горобчик. Як така.
Між іншим, моє сімейне життя в той час уявляло з себе родину з трьох осіб: я, моя дружина Любов Герасимівна і донька Ганнуся чотирьох років.
Ми наймали кімнату у старих на прізвище Щупак і не мріяли про краще, оскільки незабаром нам обіцяли власну площу в новенькому бараку на Войкова. А якби ми народили нашвидку ще дитинку, то можна було сподіватися й на квартиру у відомчому будинку на вулиці Коцюбинського. Але з другою дитиною у нас не виходило. Тим більш на замовлення.
І ось особисто від себе, у цивільних брюках і білій сорочці я вирушив до Лаєвської Поліни Львівни.
Вона не здивувалася. Зустріла як рідного.
— Михайле Івановичу, нарешті ви прийшли! В місті таке кажуть, таке надумують… Саме щодо вас надумують. Я вам про плітки на різні теми не кажу. Вам це й без мене відомо. Я вам, коли хочете, що стосується вас, розповім. А ви вживете заходів. Тому що залишати не можна. Не той зараз час, щоб залишати.
Я запитав, що конкретно мається на увазі.
Лаєвська показово збентежилася і стала розповідати.
А розповіла вона про наступне.
У місті ходять чутки про справу Горобчик. У провину нині покійного артиста Мойсеєнка ніхто з людей не вірить. Мене звинувачують в упередженому ставленні до єврейської нації і що я нібито зам’яв слідство. Словом, констатують, що справа темна. А коли Малка Цвинтар поділилася із сусідами новиною про мій візит і знайомство з Євою Горобчик, Малці Цвинтар зауважили, що від мене ніхто іншого й не чекав, тому що я особисто розпочате слідство штучно прикінчив і тепер маю намір заткнути рота саме Єві Горобчик, як найближчій спадкоємиці Лілії.
Тут я Лаєвську зловив буквально за язика.
Кажу:
— І коли ж це стара Цвинтарша розносила дурниці по людях, в який день? Учора, позавчора? Чи коли? Ви подумайте, Поліно Львівно. На чутки час треба. Чутки — не малі діти, вмить не народжуються.
Лаєвська бовкнула:
— Не знаю, але Малка ділилася з людьми. А люди з нею. Рота не зашиєш.
А з ким Малка могла ділитися у великих масштабах? Вона ж у місті нова. Інша річ Лаєвська.
— Я вам відповідально заявляю, Поліно Львівно. Авторка цих чуток — саме ви. І не до вас Цвинтарша ходила туди-сюди. А ви до неї самі швендяли по сто разів за один день. І вже потім від себе розносили містом різні дурниці. Дивіться мені в очі своїми очима! У підлозі нічого немає. І на стелі немає. В очі мені дивіться, будь ласка, поки я по-доброму прошу!
Лаєвська з люттю глипнула на мене в загальних рисах, не у вічі, звичайно, на очі у неї забракло сміливості:
— Знаєте що, Михайле Івановичу… Ви до мене в білій сорочечці завітали. І без пістолета. То я вам тому скажу, що ви не все знаєте і можете вивести не все на чисту воду.
— Ну і яка там у вас вода, Поліно Львівно? Покажіть! Ну, покажіть!
Терпець мені уривався. Не тому, що якась баньката немолода баба до мене товстезними стегнами горнулася, а тому що мені стало прикро. Я не шкодував свого життя. А вона ніби дивилася зверху і бачила.
— Михайле Івановичу, справа ж Лілечки замкнена на замочок, правильно?
— Ну.
— Ну то. А ключик у кого?