— Ваші єврейські загадки я розгадувати не маю наміру. Не за те я кров проливав. І зараз ризикую заради вас.
Тут Поліна Львівна схопила мене за руку і просто в очі прошипіла, і дух від її шипіння линув схожий на парфуми «Червона Москва», але дуже прогірклі:
— Ви в місті скільки часу? Ну, п’ять років. Щонайбільше. Але справа не в часі. Я тут теж недавно. Тільки ви, Михайле Івановичу, лише коли вас робота змушує, з людьми розмовляєте. А я з власної волі все знаю, всіх знаю. І це не ви мені послугу робите, що за руку хапаєте. Це я вам можу зробити послугу, а можу й ні. Неважливо, хто і що каже, важливо, що про вас особисто. І особиста картина у вас погана. Можна і в партком повідомити. І далі піти.
Я нічого не зрозумів. Може, вона парфумів тих напилася, і стала від них п’яна. Після їхньої прогірклої вишнівки всього чекати можна. Ні. Твереза. Якби наша баба, я б іще сумнівався. Я євреїв знаю! Мужик ще так-сяк. А баби тим більш не п’ють.
У двері постукали.
Прийшла клієнтка з матерією.
Поліна Львівна красиво розклала відріз на столі, потрусила крепдешином перед моїми очима — пустила хвилею.
Каже:
— А ваша дружина, Любов Герасимівна, чи не збирається ще платтячко собі пошити? Тож якщо збереться, прошу до мене. У мене всі її мірочки записані. Вона казала, вам дуже подобається, що я їй пошила. Зимове, вовняне, теракот. Вона у вас бліденька, а теракот підрум’янює. Я їй порадила. Дякую, що зайшли боржок передати. Привіт дружині. І донечці. Донечку поцілуйте за мене, лялечку золоту вашу. Еге ж.
І заторохтіла з тією, що прийшла обшиватися.
Я й не знав, що моя Люба шиє в Лаєвської. Я її суконь не рахую. Їх і рахувати нічого. Одна — теракотова, на вихід, друга коричнева — завжди на ній. Це з зимового. А влітку сарафанчик. Або щось таке.
Конспіраторка Лаєвська зараз напевно обговорює мене зі своєю клієнткою. Що вона верзтиме, невідомо. А до неї на день приходить скільки жінок? Ну, дві — точно. А ті дві ще двом. Ті — далі. І ніяка Цвинтарша не потрібна.
І все на порожньому місці. Абсолютно на нікчемному.
Але якби я зважав на такі особисті дурниці, я б не працював в органах. І вся б наша міліція не працювала. І в війні ми б не перемогли. Особистого не те щоб не має бути. У людини все має бути прекрасно в міру: і особисте, і громадське. Але особистого все-таки має бути якомога менше і тихіше.
Мене особливо образило, що Лаєвська натякала на моє недбале ставлення до справи Горобчик. А між тим, усе було зроблено згідно із соціалістичною законністю. Протоколи і так далі. Ніхто не винен, що Мойсеєнко трагічно пішов з власного життя.
Повторю його слова:
— Лілька була погана. Вірила в циган. Їй циганка наворожила колись, ще до війни, що у неї буде чоловік на «ре». Лілька і циганку копіювала як дві краплі води: «Проти „ре“ не встоїш, відразу піддасися. І заміж вийдеш». І подолом своїм трясла. І плечима. І чим тільки мене не брала… Я відбивався. Я весь у творчості! Я всю поему Олександра Твардовського «Василь Тьоркін» вивчив, щоб виступати з шефством по районах. А вона мене своїм коханням звела. Я, коли на перший виступ їхати в Носівку, напився. П’яний і поїхав. Думав, протверезію. Не протверезів. Догану мені дали під зад. Можете вважати, що я її за це і вбив.
Я спробував загнати його в кут невинним запитанням:
— За Василя Тьоркіна вбив? — І в очі подивився твердо.
Мойсеєнко — мені в самі зіниці, теж твердо.
Відповідає:
— Так. І за Тьоркіна. І за те, що вона мені всю голову задурила, що я не можу собі навіть уявити, що на війні буває. І, наприклад, що з нею було. Я їй роль нову читаю, напам’ять сиплю, а вона махає рукою на мій талант. А що з нею самою було, що вона знає і розуміє, чого ніхто не розуміє? Не казала. Морочила голову.
— А що, наприклад, було? Є припущення?
— Вам треба, ви і копайте. А мене хоч закопайте, я на колишню кохану жінку намовляти не буду. Хоч і правду, а не буду. Я, може, совість свою пропив, а мистецтво не пропив. А у нас у мистецтві так — про кохання не смій!
Але я швидко збив пиху з хлопця:
— Ти щодо мистецтва ні до чого. Сам розумієш. Припустимо, ти вбив. А хто ще міг Лілію зарізати? Крім тебе — хто?
Тут Мойсеєнко ніби отямився від красування. Помовчав.
Заявив однозначно:
— Крім мене, ніхто! Ніхто.
І я схилився внутрішньо на його бік. Плюс непрямі докази. Я вже казав. У Носівку він п’яний приїхав. Лілію вбили в той день, коли Мойсеєнко повернувся з району. А повернувся він не відразу, через два дні після наміченого виступу — застряг у знайомого — завідувача бібліотекою Шостака Івана Несторовича. З ним пив з горя. Шостак указав, що Мойсеєнко вживав погані вирази щодо Горобчик, погрожував убити. Виходить, убив.