— Ну ви розходилися! Їжте спокійненько. Зараз дітей треба спати укладати, а ви розкричалися. — Цитьнула на хлопців: — Ану гешвінда шлафн,[1] бешкетники! Розкладайте матраци!
Для дітей гра — розкачувати матраци на долівці, стелитися, місцями мінятися до посиніння. Мати. Яких ще треба пояснень? Мати знає, як утішити своє дитя.
Довид Срулевич теж підключився, тягає подушки, перекладає. Бере участь.
Белка потихеньку тицьнула нам недопиту пляшку, дечого зі столу.
Шепнула:
— Ідіть, ідіть надвір. На колодках доп’єте. Повітрям подихаєте.
Коротше, я приступив.
Виявилося, Євсею прізвище Табачник знайоме. Я до того ж питав не за прізвищем, а, між іншим, описав старого. Точно описав. Якщо знаєш, не сплутаєш. Євсей мені прізвище сходу назвав.
— Той ще типик. Його місце за ґратами. Або в лікарні — ще краще. Темна людина.
— А що в ньому темного? Дурник, нешкідливий.
— То ж то й воно. Він пропагує дурню. Ось агітатори по хатах ходять перед виборами в нашу Верховну раду, розумієш? Явочним порядком. Стукають у двері і заходять. І запрошення не треба. Усім зрозуміло — прийшли у справі державної ваги. І цей на зразок агітатора. Тільки не за непорушний блок, а чорт знає за що.
— За контрреволюцію? Проти Сталіна і радянської влади?
— Ну, так круто він не бере. Він виключно до єврейської національності ходить. У нього списки написані. Так балакають наші. Тобто євреї. Він ходить і ходить. Його женуть, а він знову ходить. Як заведений.
— І що, ніхто не написав куди треба?
— Бачиш, кантується. Виходить, ніхто не написав. А треба б.
— То ти напиши. Викличуть, дадуть перцю, пророблять. А що він агітує?
— Дурню всяку. Немає, каже, вас більше, дорогі євреї. Думаєте, що ви є, а вас немає. Скаже таке і піде собі. Йому гроші дають потроху. Одяг старий. Щось поїсти. Відкуповуються ніби то.
— А, то він жебракує. На жалість б’є. Люди дурні. Жебракові один раз дай — і ти йому ніби винен. Так і Табачник твій.
— Він не мій. — Євсей аж побуряковів.
Я незворушно продовжував думку:
— Агітатор — це для нього занадто жирно буде. Агітатор — за майбутнє. А Табачник — за ніщо.
Євсей невизначено кивнув.
— І що, хати у нього своєї немає? По людях живе?
— Є в нього хата. Кажуть, в Острі. І не хата, а землянка. Він комусь заявляв, що в Чернігові буде жити за погодою, до зими. А потім в Остер. Носить таких земля…
Я перевів на інше.
— За Довидом Сергійовичем дивись. Балакає він багато.
Я навмисне Сергійовичем назвав, щоб Євсей зрозумів серйозність попередження.
Треба їхати в Остер. І Горобчик звідти, і Табачник.
Заходити треба здалеку. Перший закон слідства. Я хоч і без спеціальної освіти, але розумів суть. Війна і розвідка навчили.
Утім, кінець липня, пора спекотна. Пізні гуляння молоді, танці на Кордовці, а навколо там кущі непролазні, темрява, що привертає. Траплялися непорозуміння певного кшталту.
Крім того, люди стали жити краще. Вип’ють понад міру, посваряться, поб’ються. Найчастіше в родині, поміж родичів і друзів, але це — все одно. Заледве щось трапиться — одразу міліція. Причому плачуть, щоб нікого не забирали. А працівникам органів треба і у відпустку, і таке інше.
Відбувалося таке.
Часом я негласно навідувався на вулицю Клари Цеткін і заставав там зачинені віконниці вдень і вночі.
Систематично гуляти в тому місці не було можливим з оперативної обережності. Розпитувати сусідів — недоцільно з тієї ж причини. З’ясовувати в паспортному столі, у домовій книзі? Що з’ясовувати, якщо півроку від дня смерті Лілії Горобчик не минуло, і у спадок ніхто вступити не міг за законом? Нема про кого з’ясовувати. Є про що. А не про кого.
Формально, звичайно. По суті — я б з’ясував. Якби офіційно. Але тут — справа моєї потаємної совісті та честі.
Завдяки мимовільним розповідям Євсея я був у курсі діяльності Табачника.
Дурнуватий старий якось зайшов ближче до осені до Гутіних. І мало того що зайшов, але просто попідруки з Довидом.
Євсея відразу відсікли, гукнули Белку за собою в сарайчик на подвір’ї і там шепотілися.
Євсей хотів простежити-послухати, але діти втримали своїми приставаннями.
У кінці серпня Любочка, зважаючи на наближення холодів, висловила бажання пошити собі нову сукню.
Задля наочності приміряла стару — ту, що я з пам’яті вважав цілком гарною, і каже:
— Я тут випадково Лаєвську Поліну Львівну зустріла на базарі. Те-се, загалом, вона мені сказала, що за півціни пошиє. Я, звичайно, навідріз відмовилася, але вона запевнила, що тільки з поваги до тебе. Мовляв, Лілечка Горобчик була їй подруга і навіть як сестра, а оскільки ти вбивцю знайшов, то вона тобі довіку вдячна і на знак удячності дасть мені знижку. Просто сльози у неї в очах стояли, благала мене зробити їй послугу. Уявляєш, послугу! Я! Їй!