Лице капітанове запаленіло від сорому.
— Прости мені, ангеле, — сказав він. — Я нагадав собі, що ти мені в листах так часто обіцяла несподіванки, коли верну домів. І справді, я застав їх так багато... Усе тут таке мені нове, таке несподіване...
— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєї жінки!
— Анельцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи її руку. — Як ти можеш таке говорити? Кленуся моєю честю, що се мені й на думку не впало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого життя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне — се ж значило би класти сокиру до коріння мого власного життя!
— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи одверто! Стілько років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щасливе життя, та може бути й темною роззявленою безоднею, що нас назавше розлучить.
— Бійся бога, жінко, що ти говориш! — крикнув переляканий капітан.
— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Ане-ля. — Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір’я, то краще відразу розійдімся, бо життя наше не буде життям, а мукою.
— Але ж, моє серденько! Відки така бесіда? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!
— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоби ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів — скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, ще не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто вискажуть.
— Анельцю, Анельцю! — скрикнув капітан, доведений до розпуки її бесідою. — Але ж пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, бог мені свідок!
— Ти поблід, побачивши отсей годинник.
І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.
— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе замуж, та нарешті-таки дав себе перепросити.
— Значить, се він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.
— Не за одно маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедроти закинути йому не можна.
Капітан аж тепер нагадав собі діда своєї жінки, старого багатого вдівця, властителя кількох фабрик і кількох камениць у Кракові. В споминах капітана не займав той дід майже ніякого місця. Познайомившися з його внучкою Анелею у якихось далеких свояків у Львові, капітан наскочив на завзятий опір старого Гуртера — бо так називався дід. Він хотів їхати до нього в Краків, та Анеля відрадила йому, толкуючи, що присутність його попсувала би справу, бо дід страшенно не любить військових узагалі. Вона сама обіцяла перемогти його впертість, і дійсно їй се повелося. А що Анеля не мала свойого маєтку, то Гуртер дав їй лиш тілько, кілько треба було на зложення за мужа законом назначеної офіцерської кавції, додаючи, що коли вона йде замуж против його волі, то більше нічого їй не дасть. І в сім змислі був написаний його перший і останній лист до молодої пари, де була пошлюбна гратуляція з тим додатком, щоби обоє від сього дня перестали його знати, так як і він їх ані знати, ані бачити не хоче, щоби не важилися до нього писати, ані в чім-небудь на нього числити, бо се чинило би йому тільки прикрість і їх листи він мусив би їм звертати нечитаними. Зрештою, бажає їм усякого щастя і доброго поводження.
Ось і все, що знав капітан про Гуртера. Надто гордий і незалежний, щоби просьбами, повзанням впрошуватися в його ласку, він сповняв точно його волю і не інтересувався ним зовсім. Служба й життя домашнє забирали весь його час. Правда, Анеля часто з подякою згадувала про нього, — адже ж його дар будь-що-будь був підвалиною їх щастя.
— Він не лихий чоловік, розумний і щирий, тілько чудний собі і твердий дуже, — говорила не раз Ане-ля. — Там його в Кракові опанували баби-богомілки, сліпі знаряди в руках єзуїтів, що спекулюють на його маєток. Що нам нічого більше надіятись від нього, про се я свято переконана.
І вони не надіялись. Жили як могли, поки врешті необхідність не розлучила їх на цілих п’ять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванням, і з полегшею в серці дізнався, що дід перепросився з Анелею.
— Ну, бачиш, бачиш! — мовив їй капітан з відтінком докору в голосі. — І чого ж тут гніватись і в пафос впадати? Розуміється, мене дивувало, відки тут у мене така розкіш. Перший поверх, дзеркала, магагоні, медведі на долівці, золотий годинник — і моя скромна пенсія на вдержання двох домів. Я хотів тебе розпитати, що се за загадка? Хіба ж се якийсь проступок? Ну, та одно твоє слово розвіяло всі мої сумніви.