— Спасибі тобі, Юлечко! І мені бачилося з самого початку, що тут нема чого тривожитися. Твоя правда, якби було яке лихо, то він би телеграфував. Вип’єш, може, склянку чаю?
— Спасибі тобі! Я тілько на хвилиночку. Втікаю як стій. Не хочу, щоби мене тут хто-небудь бачив. А втім, і твій муж може вернути, міг би мене тут застати. Бувай здорова!
— Добраніч тобі, Юлечко! А якби лучилося щось нового...
— Ну, розуміється, розуміється, що заразісірько тебе завідомлю. Добраніч!
І Юлія, тихесенько зачинивши за собою двері, щезла мов тінь. Анеля пішла до кухні, де Гриць розповідав, не так дітям, як Марині, якусь дуже веселу казку про війну кота з медведем і щохвилі викликував вибухи голосного сміху.
Коли капітан Ангарович прийшов до офіцерського касину, не застав там справді нікого знайомого. В касині було кільканадцять офіцерів. Декотрі грали в більярд, інші їли вечерю, а при столі з часописами велася голосна розмова, переривана вибухами сміху і енергічними військовими закляттями. Наблизившися до того стола, капітан представився товаришам. Усі вже знали про його перенесення з Боснії до Львова, декотрі бачили його рано при рапорті в генеральній коменді. Шумно і густо об-ступили його, стискаючи його руки, поздоровляли його на новім становищі, бажаючи скорого авансу. Швидко капітан зробився осередком дуже оживленої розмови. Його розпитували про службові відносини в Боснії, про знайомих офіцерів, що там служили, дехто пригадував і свої пригоди в тім краю. Капітан замовив кіш вина, щоби випити «на братерство» з новими товаришами.
— Чи поручник Редліх де-небудь на службі, що його тут нема? — запитав Ангарович.
— О ні, швидко повинен прийти.
І справді, ще не принесли вина, коли появився Ред-ліх.
— Про вовка помовка, а вовк тут! — роздався хор веселих голосів.
Редліх помалу, методично, не озираючися і, очевидно, привиклий до пануючого тут шуму і гамору, зняв насамперед окуляри, без котрих на три кроки перед собою не міг видіти а котрі тепер при вході з холодного повітря до огрітого покрилися густою росою і були цілком непрозорі, поклав їх на столі, зняв плащ і шаблю, а відтак, видобувши хустку, обтер нею окуляри і вложив їх на ніс.
— Редліх, Редліх! — кричали товариші. — Питає тут за тобою якась дама, мовить, що знаєш її здавна дуже близько.
Громовий сміх супроводив ті слова.
— Знаю досить дам, — звільна і задумчиво відповів Редліх, — та ні одна з них не потребує аж тут мене відпитувати. Кожда знає, де мене і без питання можна знайти.
— Але ж та дама — се я, старий друже! — скрикнув Ангарович, кидаючися до нього з простертими раменами, — Що ж то, не пізнаєш мене?
— Антось! Старий боснячисько! — скрикнув Ред-ліх, і оба приятелі кинулись один одному в обійми.
Принесли вино, і ціле товариство подалося до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп'яно. Ангарович ходив попідруку з Редліхом, занятий живою розмовою. Були товаришами ще з шкільної лави, разом розпочали військову службу, разом здали офіцерські екзамени. Було що споминати. Вони відсвіжували веселі і сумні пригоди молодості, сміючися з одних і з других. Час від часу кликано їх обох до спільного гурту, коли якийсь новий бесідник хотів повеличатися тостом або вокально-музикальною продукцією. Вино, замовлене Ангаровичем, давно вже пішло шляхом усього минущого; він хотів замовити другий кіш, але гурт не пристав на се, заявляючи своє право і обов'язок угостити також; зі свого боку нового твариша.
Панувала веселість загальна, щира, сердечна, яку тільки в військових товариствах так часто можна подибати. Капітан Ангарович так був пронятий, розігрітий і розентузіазмований нею, що зовсім забув про наказ жінки — вертати якнайшвидше додому. А зрештою хіба ж се було можливе? Чи ж були би його пустили? Гойдаючися на хвилях загальної веселості, він чув себе таким щасливим, вдоволеним, свобідним, як мало коли на своїм віці, і в душі благословив нинішню днину як найщасливішу, найбагатшу на приємні вражіння з усіх, які прожив дотепер.
Та втім, сталося щось таке, чого ще перед хвилею ніхто б не був надіявся, що кождий в сьому веселому товаристві був би вважав чимсь неподібним до правди або й зовсім неможливим, щось таке, що сьогодні, бодай сьогодні, в тім товаристві не повинно було статися. Сталося щось? Що таке? Ніхто, може, не міг би був вияснити се докладно. Немовби якийсь злосливий демон незримими крилами перелетів понад товариством. Немовби якась малесенька огидлива мушка вслизнулася до сього пристанівку радості і приязні і, літаючи понад головами зібраних, тут і там забриніла тонесенько-тонесенько, ледве чутно, та все ж таки так, що той бренькіт розбудив дрімаючий відгомін у серці кождого з присутніх. І нараз щезла дотеперішня щирість і сердечність. Якась холодна, силувана атмосфера залягла в салоні, якісь уривані, таємні шепти переривали вибухи сміху, якісь скісні позирки стріляли то в сей, то в той бік; якісь рухи незначні, а проте зовсім недвозначні, якісь на око невинні півслівця літали з одного кінця салону до другого, немов сигнали порозуміння в якійсь справі, котрої ніхто не називав голосно. Що се значило? Від кого се вийшло? Яку мало мету? Сього ніхто не говорив, ніхто, може, не був би зумів ясно висказати. Та всі почували, що се було щось погане, неприємне, в найвищій степені неприємне.