Замість відповіді Юльця виняла з кишені пом'яту телеграму і подала її Анелі.
— Телеграма! — скрикнула Анеля, трохи зачудувана, і поспішно розвинула пом'яту картку. — З Філіпополя! Від Штернберга! А він у Філіпополі що робить?
А потім звільна, майже напошепки, прочитала оцих кілька слів, що містилися в телеграмі:
„Komme mit Orient-Expresszug. Schicke weiteres Telegramm aus Budapest. David”[1].
Анеля поблідла. Сиділа недвижна, і пальці її, в котрих держала телеграму, затремтіли судорожно, і телеграма випала з її руки на коліна. Погляд її напружився, зіньки очей розширилися. Гляділа перед себе, не бачачи нічого, гляділа в нутро своєї душі, шукаючи чогось, що помогло б їй розв'язати загадку, заключену в тій скупій на слова, та, очевидно, грізній телеграмі. Вкінці, не на-ходячи нічого, звільна обернулася до Юльці.
— Що ж се значить? — запитала.
— Хіба ж я знаю? Чую тілько...
— Покинь ти ті свої чуття! — майже гнівно перебила їй Анеля. — Чому він виїхав з Константинополя?
— Отсе ж то, власне, питання!
— Пощо їде орієнт-експресом? Видкося, що дуже йому пильно.
— Отсе ж то, власне, мене тривожить!
— Пощо їде на Будапешт? Чого йому там треба?
— Загадка цілковита.
— Чому не телеграфує виразно, що сталося?
— Видко, що не чується безпечним.
— Так що ж там могло статися?
— Отсе саме головне.
— Ні, не се головне. Коли сталося що-небудь неприємне, то важно також знати, де саме сталося: чи в Константинополі, чи, може... А!
В тій хвилі сталося щось зовсім незвичайне, несподіване, щось таке, що з елементарною силою вірвалося до сього тихого салоника, з лускотом розтворивши його двері, впало досередини серед бовдурів холодного повітря, сильно піддуло огонь в коминку, так що палаючі поліна затріщали і горючі вуглі повискакували геть насеред покою, мов метеори, сполошило обох дам, попхнуло Анелю насередину і вхопило її в якийсь скажений вир, в котрім нічого не було видно з-поза сивого морозового облака, тільки чути було огнисті поцілуї, оклики: «Антось!», «Анеля!» і вкінці довге, сердечне хлипання, перериване спазматичним реготом.
II
— Антось! Недобрий хлопчик! Як же ти міг зо мною так поступити! Пишеш, що вночі приїдеш...
— Я вирвавсь у них! Вирвався швидше, ніж надіявся. І ось я тут! Тут! Тут!
І Антось покривав поцілуями руки, груди і уста своєї жінки.
— Та коли ж ти приїхав?
— О дев’ятій.
— І тілько тепер приходиш?
— Служба, Анелечко, служба! Треба було людей запровадити до касарні і здати рапорт у генеральній коменді. Добре, що й так швидко я упорався.
— Недобрий хлопчисько! Недобрий хлопчисько! — віддувши губки, повторяла Анеля, б’ючи його по руках, що ними Антось обнімав її гнучкий стан, притискав до своєї груді.
Той «Антось», або «хлопчисько» — се був високий, крепко збудований мужчина літ около сорока, з рідким уже, злегка шпакуватим волоссям, з рудавими вусами і такими ж баками, при шаблі, в зимовім військовім плащі і в мундирі капітана австрійської піхоти. Лице його, невважаючи на признаки великої втоми і тільки що відбутої далекої подорожі, дихало здоров’ям. В сивих очах виднілася доброта і лагідність, хоч бистрі і певні рухи свідчили про військову дисципліну, що ввійшла, так сказати, в кров і нерви.
Капітан Антін Ангарович вертав власне з Боснії, де пробув цілих п’ять літ у військовій службі. Відкомандирований туди з одним із перших відділів окупаційного війська, він мав участь у всіх бійках і перестрілках, серед яких доконано окупації і пацифікації того краю, відзначився при здобуванні Сараєва і пізніше кілька разів у боях з бандами «гайдуків», що волочилися по краю, авансував з поручника на капітана, лишився добровільно ще три роки в військовій службі в Боснії з огляду на вищу плату і обіцяний йому дальший аванс, і, власне, по п’ятилітній неприсутності вертав назад до Львова, на лоно своєї сім’ї. Його приділено до львівського гарнізону, при найближчім маєвім авансі його мали іменувати майором, а се значило пенсію, що сяк-так забезпечить прожиток і будущину його сім’ї. Найсміліші, найгаря-чіші його бажання близькі були до здійснення.
— Так ось ти мені! ось ти мені! мій найдорожчий скарбе! моє золото! життя моє! По тільких літах, по тільких трудах, по тільких небезпеках! — приговорював капітан голосом, уриваним зі зворушення, все ще тулячи в своїх обіймах жінку, що раз хлипала з плачу, то знов вибухала сміхом. — Тепер я твій, тепер ніщо нас не розлучить.
І обоє, сплетені раменами, сіли на софі.
Тільки тепер капітанів зір побачив Юлію, що, стурбована і збентежена, стояла, не знаючи, що їй почати, і, очевидно, бажала б була нечутно і незримо вифур-кнути з сього щасливого гнізда.