Поволі загасло почуття часу з простору, рожевий огничок свідомості замиготів і розплився незамітно, мрії перемінилися в тихий, покріпляючий сон. Та й у сні почуття розкоші тривало далі, а коли огник свідомості — не той давніший, а якийсь новий — знов замиготів на поверхности його душі, капітан побачив себе малим хлопчиком, що грався в тій самій святині, про яку марив перед сном. У святині так тихо, так тепло. Якесь золоте божество дивиться на нього милостиво. Він чує, що під опікою того божества може гратися свобідно, може бути безпечний. Чим же ж він грається? Адже се величезний діамант, що яснів на чолі божества, мов зірниця. Само божество дало йому сей неоціненний клейнод. Підскакуючи з радощів, він підкидає ним угору і ловить у руки, мов пилку, кладе його в сонячнім промінні, що паде крізь вікно святині й золотим озером розливається у стіп вівтаря. Діамант заломлює те проміння і кидає на супротивну стіну величезний веселчаний стовп, наповняє всю святиню веселчаним блиском.
Він знов підкидає камінь. Напоєний сонячним світлом, камінь летить високо-високо, під саму стелю святині, палаючи чудовним сонячним блиском. Він не може відвести очей від того блиску, стоїть, мов остовпілий, дивлячись угору. Та тим часом камінь уже впав удолину. Його бренькіт і кам’яну долівку чути було виразно, чути було, як покотився. Він похиляє очі, шукає по долівці за каменем, та не бачить його. Де він покотився? Його очі зачеркують чимраз ширші круги, — каменя нема. Очі, ошукані в своїй ожиданці, починають блудити, шукати там і сям, без цілі й без ладу, — каменя нема. Якась глуха тривога помалу будиться в його душі. Що я наробив? Адже сей камінь — то цілий маєток! Де він? І він нахиляється до долівки, опирається руками на коліна і, не вірячи своїм очам, починає ще раз шукати в тім самім місці, що вже був пробіг очима. Каменя нема. Та се не може бути! Адже ж ось тут коло мене дзеленькнув, адже ж не міг покотитися далеко! А втім — хто знає?
Він не сміє підвести очей, поглянути на божество, бо чує, що зустрів би його зір, повний грізного докору. В святині починає темніти; золоте проміння, що ще перед хвилею лилося крізь вікна, щезло. Чути далекий грім. Тривога проймає його. «Я мушу найти той камінь, мушу, мушу, мушу!» — миготить в його голові, і ті ненастанні миготи причинюють йому нестерпний біль. Він паде навколішки, починає повзати рачки, напружувати зір — усе даремне. Бачиться йому, що вже перешукав величезний простір, що стіни святині відсуваються від нього. Та ні, ось одна стіна, друга стіна, якесь тісне темне приміщення. Де би то впав камінь? Може, під ту лавицю? Він зазирає під лавицю. Каменя нема, та біля першої лавиці стоїть друга, далі якась софа, якийсь фотель, множе-ство фотелів, якісь шафи, комоди... Повно меблів. І скрізь треба зазирнути, всі треба повідсувати, бо, певне, десь там камінь закотився. І він напружує всі свої сили, починає відсувати, пересувати, перевертати меблі. Піт обливає його, духу не стає в грудях. Двигає величезні тягарі, курява душить його, і якась таємна сила не дає йому супокою, раз у раз гонить його: шукай каменя! шукай! шукай!
— Але ж я не можу! — кричить він голосом розпуки, шарпається і — паде на підлогу.
Схоплюється. А! то був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюще почуття, що буцімто чогось шукається і не можеться знайти. Капітан, лежачи, всміхався тепер над своєю тривогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про сугестію. Адже ж се дуже похоже! Приспати умислові влади, окрім одної, і сю одну якими механічними чи психічними стимулами пхнути в якім-небудь напрямку — і в душі приспаного повстає якась ідея, якийсь розгін, що, не находячи впину в духових владах, опановує чоловіка зовсім.
Коли він так думав, очі його вдивлювались у стелю, в стіни, в меблі спальні. Диво! Давньої розкоші, яку чув перед сном, тепер уже не було. Усе те навкруги нього здавалось йому тепер якимсь чужим, незвісним. Правда, п’ять років — чималий час, можна було забути про краску, подобу, розставу меблів. Та сі меблі, що він тепер бачив, були майже нові, гарні, з естетичним смаком дібрані, дорогі. На стінах висіли гарні картини в золочених рамах і велике дзеркало. Жінчина туалетка з еліптичним дзеркалом видалась йому якоюсь істотою, що заблудила сюди бог зна відки.
Поводячи очима по спальні, капітан запримічав чимраз більше подробиць і предметів, що вражали якось чудно, завдавали його душі загадки, що їх зовсім не легко було розв’язати. Він нагадав собі живо, як скромно, як бідно була умебльована отся спальня тоді, коли він від’їжджав у Боснію. Се ж, що він тепер застав, адже воно десь коштувало багато грошей! Адже ж, окрім ліжок — шлюбних, як він їх звав, — не лишилося ні однісінького старого мебля. Усе те було нове, усе далеко краще, пишніше, чим уперед.