У той час, коли їм принесли чай, учасниця хору помітила, що я розглядаю її компанію. Дівчинка й собі обстежила мене пильним, оцінювальним поглядом, а потім несподівано наділила стриманою усмішкою. Та була на диво ясною, як це іноді буває з такими обережними, ледь помітними усмішками. Я усміхнувся у відповідь, хоч далеко не так ясно, бо намагався не піднімати верхньої губи, щоб не показувати свої чорні, мов смола, тимчасові солдатські пломби між двома передніми зубами. Не встиг я отямитись, як молода леді стояла із завидним самовладанням біля мого столика. На ній була картата шотландська сукня — гадаю, це були кольори Кемпбелів.[2] По-моєму, це була чудова сукенка для дівчинки, щоб носити її у такий дощовий-дощовий день.
— Я думала, американці зневажають чай, — сказала вона.
Це було не зауваження самовпевненої всезнайки, а спостереження любительки істини чи навіть статистичної точности. Я відповів, що деякі з нас взагалі нічого, крім чаю, не п’ють. І запропонував їй приєднатися до мене.
— Дякую, — відповіла вона. — Можливо, на одну хвильку.
Я підвівся і висунув для неї стілець навпроти себе. Вона сіла на самий краєчок, тримаючи спину рівно і водночас невимушено, що було дуже красиво. Я пішов, майже побіг, назад до свого стільця для продовження розмови. Втім, коли я сів, то не міг вирішити, що ж казати. Знову усміхнувся, все ще тримаючи прихованими свої чорні пломби. Потім зауважив, що погода сьогодні жахлива.
— Так, цілком, — сказала моя гостя тим ясним голосом, що непомильно видавав її відразу до порожніх балачок. Вона поклала пальці рівно на край столу, немов на спіритичному сеансі, а потім, майже одразу, сховала їх, стиснувши в кулачки. Нігті в неї були обкусані до крови. Вона носила військовий наручний годинник, що більше нагадував штурманський хронограф. Циферблат був занадто великий, як для її тоненького зап’ястя.
— Ви були на репетиції хору, — констатувала вона. — Я бачила вас.
Я сказав, що справді був і навіть звернув увагу на її голос, який вирізнявся з-поміж інших. Сказав, що в неї просто чудовий голос.
Вона кивнула:
— Знаю. Я збираюсь стати професійною співачкою.
— Справді? Оперною?
— О Небеса, ні. Я буду співати з джазом на радіо й заробляти купу грошей. Потім, коли мені буде тридцять, я це кину і житиму на ранчо в Огайо, — вона торкнулась промоклої маківки своєю долонею. — Ви знаєте Огайо? — спитала вона.
Я сказав, що проїжджав там кілька разів на потязі, але не можу сказати, що добре його знаю. Я запропонував їй грінку з корицею.
— Ні, дякую, — сказала вона. — Я їм, як пташка, не більше.
Тоді я сам відкусив шматок грінки й зауважив, що там досить ризиковані землі, в Огайо.
— Знаю. Знайомий американець казав мені. Ви одинадцятий американець, якого я зустріла.
Гувернантка дівчинки наполегливо сигналізувала їй, щоб та повернулась до свого столу і не набридала чоловікові. Моя гостя, однак, преспокійно зсунула свій стілець на кілька дюймів, повернувшись до свого столу спиною, зробила неможливими всякі спроби подавати їй знаки.
— Ви ходите у ту секретну школу для розвідників, що на пагорбі? — поцікавилась вона.
Обережність не варто було втрачати навіть тут, тому я сказав, що приїхав у Девоншир, аби підлікуватися.
— Он як, — сказала вона. — Знаєте, я народилась не вчора.
Я сказав, що можу побитись об заклад, що не вчора. Хвилину я сьорбав чай мовчки. Мені здалось, що я сиджу зсутулившись, і я випростався.
— Ви маєте досить інтелігентний вигляд, як на американця, — замислено промовила моя гостя.
Я сказав їй, що від таких слів, якщо подумати, відгонить снобізмом і що їй це зовсім не личить.
Вона спалахнула, чим одразу повернула мені світську впевненість, яку я втратив.
— Але ж більшість американців поводяться, немов тварини. Вони постійно стусають один одного, ображають усіх, і… Знаєте, що один із них зробив?
Я похитав головою.
— Один із них кинув порожню пляшку з-під віскі у вікно моєї тітки. На щастя, вікно було відчинене. По-вашому, це дуже інтелігентно?
Я так не думав, але промовчав. Я сказав, що багато солдат у всьому світі опинилися дуже далеко від рідного дому і мало в кого з них є якісь радощі у житті. Сказав, що мені здавалось, ніби більшість людей і самі могли б про це здогадатись.
— Можливо, — невпевнено сказала моя гостя. Вона знову підняла руку до мокрої голови і переклала кілька м’яких пасом свого світлого волосся, намагаючись прикрити вушка. — Моє волосся наскрізь промокло, — сказала вона. — Я страхітлива, — вона подивилась на мене. — У мене досить хвилясте волосся, коли воно сухе.
— Бачу, бачу, що хвилясте.
— Не те, щоб кучеряве, але досить хвилясте, — сказала вона. — Ви одружені?
Я відповів, що так.
Вона кивнула.
— Ви сильно кохаєте вашу дружину? Чи я питаю про надто особисте?
Я сказав, що коли дійде до надто особистого, я дам знати.
Дівчинка поклала руки з годинником ще далі на стіл, і я згадав, що хотів зробити щось із цим гігантським годинником, який вона носить. Може, варто запропонувати їй носити його навколо талії.
— Взагалі-то я не надто компанійська,[3] — сказала вона і подивилась на мене, перевіряючи, чи я розумію це слово. Я не дав їй розгадати, так це чи ні. — Я підійшла до вас тільки тому, що ви здавалися надзвичайно самотнім. У вас надзвичайно чуйне обличчя.
Я сказав, що вона має слушність, я і справді почував себе самотнім, і я дуже радий, що вона підійшла.
— Я силкуюся стати співчутливішою. Моя тітка каже, що я жахливо холодна особа, — сказала вона і знову торкнулась маківки голови. — Я живу з тіткою. Вона надзвичайно добра. Відколи померла моя мама, вона робить усе можливе, аби ми з Шарлем пристосувалися до нових умов.
— Радий за тебе.
— Мама була надзвичайно інтелігентною особою. І досить чуттєвою, багато в чому, — вона подивилась на мене ще допитливіше. — Чи видаюсь я вам жахливо холодною?
Я відповів, що аж ніяк, навіть зовсім навпаки. Я назвав їй своє ім’я і спитав, як звати її. Вона завагалась.
— Мене звати Есме́? Я не думаю, що варто називати вам моє прізвище, на даний момент. Я маю титул, а на вас це може справити враження. З американцями таке буває.
Я сказав, що навряд чи зі мною таке буде, але погодився, що це гарна ідея — не згадувати поки що про її титул.
У цю хвилину я відчув чиєсь тепле дихання на моїй шиї. Я обернувся і ледь не зіткнувся носом з молодшим братом Есме́. Той проігнорував мене і звернувся до сестри пронизливим тонким голоском:
— Міс Меґлі сказала, щоб ти вернулась і допила свій чай!
Після передавання цього повідомлення він сів на стілець між мною і сестрою, праворуч від мене. Я розглядав його з великою цікавістю. Він чудово виглядав у коричневих шортах з шетлендської вовни, темно-синьому плетеному светрі, білій сорочці та смугастій краватці. Він обернувся і поглянув на мене величезними зеленими очима.
— Чого люди в кіно цілуються боком? — спитав він вимогливо.
— Боком? — перепитав я. Ця проблема й мене у дитинстві спантеличувала. Я сказав, що, мабуть, це через великі носи в акторів — вони просто не можуть цілуватися прямо.
— Його звати Шарль, — сказала Есме́. — Він надзвичайно розумний як на свій вік.
— Очі у нього точно зелені. Чи не так, Шарль?
Шарль кинув на мене підозріливий погляд, якого заслуговувало моє питання. Потім став сповзати вниз і вперед зі свого стільця, доки все його тіло опинилось під столом. Окрім голови, яку він відкинув на сидіння, немов роблячи «борецький місток».
— Вони помаранчеві, — оголосив він, звертаючись до стелі. Потім підняв край скатертини й поклав його на своє гарне, незворушне маленьке обличчя.
[2]
Мається на увазі один із шотландських кланів. У давнину представники кожного клану носили одяг з картатої тканини окремого забарвлення.
[3]
Дівчинка використовує рідкісне слово латинського походження «gregarious» (товариський; кому властиві стадні почуття), яке, з її точки зору, американець може і не зрозуміти.