— Іноді він розумний, а іноді не зовсім, — сказала Есме́. — Шарлю, ану сядь!
Шарль залишився там, де й був. Здавалось, він затамував подих.
— Він дуже сумує за нашим батьком. Батько загинув у Північній Африці.
Я сказав, що мені жаль це чути.
Есме́ кивнула.
— Батько обожнював його, — вона замислено куснула шкіру на пальці біля нігтя. — Він дуже схожий на мою маму. Я маю на увазі Шарля. А я — копія батька. — Вона продовжувала гризти палець. — Моя мама була досить пристрасною жінкою. Вона була екстравертом. Батько був інтровертом. Утім, вони добре підходили одне одному, принаймні, якщо судити ззовні. Якщо відверто, то батьку потрібна була інтелектуальніша супутниця, аніж мама. Він надзвичайно обдарований геній.
Я уважно очікував подальшої інформації, але Есме́ більше нічого не сказала. Я поглянув униз на Шарля, який тепер поклав обличчя на сидіння боком. Коли він побачив, що я дивлюсь на нього, то заплющив свої очі з сонним ангельським виглядом, а потім висунув язика, неймовірно довгого, та видав звук, який у моїй країні слугував би чудовою нагородою неуважному бейсбольному судді. Від звуку увесь кафетерій здригнувся.
— Припини, — сказала Есме́, яку це не здивувало. — Він побачив, як один американець зробив так у черзі за рибою зі смаженою картоплею, і тепер Шарль робить так завжди, коли йому нудно. Негайно перестань, а то я зараз відправлю тебе прямо до міс Меґлі.
Шарль відкрив свої велетенські очі на знак того, що він почув погрозу сестри, але більш нічим тривоги не виказав. Він знову заплющив очі й продовжив спочивати щокою на сидінні стільця.
Я зауважив, що йому варто приберегти це, цей спосіб вираження почуттів, прийнятий у Бронксі, до того часу, як він почне використовувати свій титул. Якщо у нього є титул, звичайно.
Есме́ кинула на мене довгий, майже медичний погляд.
— Це у вас таке стримане почуття гумору? — спитала вона задумливо. — Батько казав, що в мене взагалі немає почуття гумору. Він казав, що я непристосована до життя, бо в мене немає почуття гумору.
Спостерігаючи за нею, я запалив сигарету і сказав, що у справжній халепі від почуття гумору, по-моєму, мало користі.
— Батько казав, що є.
Це було тверде сповідання віри, а не заперечення, тому я поквапився виправитись. Я кивнув і сказав, що її батько, вірогідно, мав на увазі широкий сенс поняття, а я вузький (хоч що б це означало).
— Шарль неймовірно сумує за ним, — сказала Есме́ після паузи. — Він був неймовірно приязною людиною. І ще надзвичайно вродливий. Не те, щоб зовнішність кого-небудь багато значила, але він був красивий. Мав жахливо проникливі очі, як на людину з такою без-дон-ною добротою.
Я кивнув. Сказав, що у її батька, вочевидь, був дуже неординарний словниковий запас.
— О, так, справді, — сказала Есме́. — Він був архівістом. Аматором, звичайно.
На цих словах я відчув наполегливий штурхан, майже удар, по своєму плечу з боку Шарля. Я обернувся до нього. Він уже сидів на стільці у майже нормальній позі, лише одну ногу поклав під себе.
— Що каже одна стіна іншій стіні? — різко спитав він. — Це загадка!
Я замислено підняв погляд до стелі і повторив питання вголос. Потім подивився на Шарля з програшним виразом і сказав, що здаюсь.
— Зустрінемось на розі! — підсумував він переможно.
Найбільше це розвеселило самого Шарля, викликало у нього невпинний сміх. Есме́ навіть підійшла до нього і поплескала по спині, немов він захлинувся.
— Досить уже, припини, — сказала вона. Потім повернулась до свого місця. — Він розповідає цю загадку всім, кого зустрічає, і щоразу отаке з ним діється. А коли регоче, то в нього тече слина. Ну досить уже, припини. Будь ласка.
— Це, між іншим, одна з найкращих загадок, які я коли-небудь чув, — сказав я, спостерігаючи за Шарлем, який дуже повільно заспокоювався. У відповідь на цей комплімент він знову сповз зі стільця і закрив обличчя до очей краєм скатертини. Потім зиркнув на мене своїми відкритими очима, у яких світилась повільно згасаюча радість та гордість людини, що знає двійко справді хороших загадок.
— Можу я дізнатись, ким ви працювали до того, як ішли в армію? — запитала мене Есме́.
Я сказав, що ніде не працював, я лише роком раніше закінчив коледж, але мені хотілося б вважати себе професійним новелістом.
Вона ввічливо кивнула.
— Друкувалися? — спитала вона.
Це було традиційне, але завжди вразливе питання, на яке не так уже й просто було відповісти. Я розпочав оповідати, що більшість видавців в Америці — це купа пройдисвітів…
— Мій батько чудово писав, — перебила мене Есме́. — Я зберігаю його листи для нащадків.
Я сказав, що це хороша ідея. Мою увагу знову привернув її велетенський, хронографоподібний годинник на руці. Я запитав, чи він належав її батьку.
Есме́ серйозно подивилась на годинник.
— Так, належав, — сказала вона. — Батько дав його мені напередодні нашої з Шарлем евакуації. — Вона збентежено прибрала руки зі столу і продовжила: — Тільки на спогад,[4] звичайно. — Потім дівчинка перевела розмову в інше русло. — Мені було б надзвичайно приємно, якби ви написали колись оповідання винятково для мене. Я велика любителька читання.
Я відповів, що обов’язково напишу, якщо зумію. Сказав, що я не страшенно плідний письменник.
— Для цього не треба бути страшенно плідним! Аби тільки оповідання не було дитячим і тупим, — вона задумалась. — Я надаю перевагу історіям про мерзоту.
— Про що? — спитав я, нахилившись уперед.
— Мерзоту. Я надзвичайно цікавлюся мерзотою.
Мені захотілося довідатись від неї більше подробиць, але Шарль боляче ущипнув мене за лікоть. Я повернувся до нього, поморщився. Він стояв прямо біля мене.
— Що каже одна стіна іншій стіні? — поставив він це не нове для мене питання.
— Ти вже запитував, Шарлю, — сказала Есме́. — Припини.
Хлопчина проігнорував сестру, наступив мені на ногу і повторив питання. Я помітив, що вузол його краватки трохи розв’язався. Я поправив краватку, а потім, дивлячись прямо в очі Шарля, сказав:
— Здибаємось на розі?
У ту мить, коли я це сказав, я зрозумів, що цього не слід було робити. Шарль роззявив рота. Здавалося, то я розкрив його ударом. Він зліз із моїх ніг і з холодною злістю попрямував до свого столу, не озираючись.
— Він розлютився, — сказала Есме́. — У нього імпульсивний характер. Моя мама дуже розпестила його. Лише батько його не балував.
Я продовжував дивитись на Шарля, який сів і почав пити свій чай, тримаючи чашку обома руками. Я сподівався, що він повернеться, але цього не сталось.
Есме́ підвелася.
— Il faut que je parte aussi,[5] — сказала вона із зітханням. — Ви знаєте французьку?
Я теж підвівся зі змішаним відчуттям провини і збентеження. Ми з Есме́ потисли одне одному руки. Її рука, як я й очікував, була знервованою, із вологою долонею. Я сказав їй — англійською — що я отримав велике задоволення від спілкування з нею.
Вона кивнула.
— Мабуть, так і було. Я досить комунікабельна як для свого віку, — вона знову торкнулась свого волосся для перевірки. — Я прошу вибачення за своє волосся, — сказала вона. — На нього було гидко дивитись.
— Зовсім ні! До того ж, мені здається, його хвилястість уже відновилася.
Вона швидко торкнулась волосся знову.
— Ви не збираєтесь прийти сюди ще якось у найближчому майбутньому? — запитала вона. — Ми приходимо сюди щосуботи після репетиції хору.
Я відповів, що хоч я й хотів би цього більше за все, але, на жаль, я не зможу цього зробити.
— Іншими словами, ви не можете говорити про пересування військ, — сказала Есме́.
Дівчинка не робила ніяких рухів, щоб відійти від столу. Вона схрестила ноги і, дивлячись униз, вирівняла носки своїх туфель. Це виглядало дуже мило, бо вона носила білі шкарпетки, а її щиколотки та ніжки були дуже красиві. Вона несподівано підняла погляд на мене.
[4]
Есме́ вживає слово «momento» — мабуть, перекручене англійське «momentous» (вагоме; що має значення) або італійське (момент; важливість).