— Ви дозволите мені писати вам? — запитала вона, ледь помітно зашарівшись. — Я пишу надзвичайно дохідливі листи як для людини мого…
— Був би дуже радий.
Я дістав олівець та папір і написав своє ім’я, звання, особистий номер і номер своєї військової пошти.
— Я напишу вам перша, — сказала вона і взяла папірець. — Щоб ви ніяким чином не були скомпрометовані. — Вона поклала адресу в кишеню своєї сукні. — До побачення, — сказала вона і попрямувала до свого столика.
Я замовив ще одну чашку чаю і спостерігав за ними, доки вони обоє та виснажена міс Меґлі підвелись, щоб іти. Шарль ішов перший, трагічно шкутильгаючи, немов хлопець, у якого одна нога на кілька дюймів коротша за іншу. Він навіть не глянув на мене. За ним ішла міс Меґлі, а потім Есме́, яка махнула мені рукою. Я помахав їй у відповідь, підвівшись зі стільця. У цю хвилину мене охопило дивне хвилювання.
Не минуло й хвилини, як Есме́ знову зайшла до кафетерію, тягнучи Шарля за рукав його моряцької куртки.
— Шарль хоче поцілувати вас на прощання, — сказала вона.
Я миттю поставив свою чашку і сказав, що це дуже добре, але чи вона впевнена у його бажанні?
— Так, — сказала вона дещо похмуро. Вона відпустила рукав Шарля й енергійно штурхонула його до мене. Він підійшов блідий і цьомнув мене дзвінким вологим поцілунком трохи нижче правого вуха. Після виконання цього тяжкого випробування хлопчина вже збирався прямувати до дверей, за якими життя обходиться без таких сентиментів, але я міцно схопив його за ремінець куртки і запитав:
— Що каже одна стіна іншій стіні?
Його обличчя засяяло.
— Зустрінемось на розі! — пронизливо вигукнув він і вибіг з приміщення явно збуджений.
Есме́ знову стояла, схрестивши ноги.
— А ви справді впевнені, що не забудете написати оповідання для мене? — спитала вона. — Не обов’язково, щоб воно було ексклюзивно для мене. Воно може бути…
Я сказав, що не забуду нізащо в світі. Повідомив, що досі не писав історій для кого-небудь, але, очевидно, зараз найліпший час, щоби взятися за це.
Вона кивнула.
— Зробіть його надзвичайно гидким і зворушливим, — попрохала вона. — Ви ж обізнані з гидотою?
Я сказав, що хоч я не спеціаліст у цьому, але так чи інакше мені доводиться стикатися з нею увесь час, і я докладу усіх можливих зусиль, аби дотриматись її побажань. Ми потисли руки.
— Прикро, що ми не зустрілись за сприятливіших обставин.
Я сказав, що прикро, ще й дуже прикро.
— До побачення, — сказала Есме́. — Сподіваюсь, ви повернетеся з війни, цілком зберігши усі свої здібності.
Я подякував їй, сказав ще кілька слів, а потім став спостерігали, як вона виходить з кафетерію. Вона йшла повільно, задумливо пересвідчуючись, а чи висохли кінчики її волосся.
А тепер гидка, або ж зворушлива, частина цього оповідання. Місце дії тут змінюється. Дійові особи теж. Я все ще присутній, але віднині — причин я розкрити не можу — я замаскувався так хитро, що навіть найздогадливіший читач мене не впізнає.
Це було о десятій тридцять вечора в Ґауфурті, в Баварії, через кілька тижнів після дня перемоги над Німеччиною. Старший сержант Ікс сидів у своїй кімнаті на другому поверсі цивільного будинку, в якому він та дев’ять інших американських солдатів були розквартировані ще до припинення військових дій. Він вмостився на розкладному дерев’яному стільці за маленьким захаращеним письмовим столиком. Перед ним був розкритий іноземний роман у м’якій обкладинці, який йому ніяк не вдавалось прочитати. Не вдавалось через нього самого, а не через роман. Хоч хлопці, які жили на першому поверсі, перші вихоплювали собі книги з надісланих щомісяця відділом спецобслуговування,[6] сержанту Іксу все одно діставались ті книги, які б він і сам обрав. Однак цей молодик, побувавши на війні, не цілком зберіг усі свої здібності, тому він більше години перечитував тричі кожен абзац, а тепер почав робити це і з реченнями. Несподівано він закрив книжку і навіть не позначив сторінку закладкою. Рукою він прикрив на мить свої очі від неприємного яскравого світла оголеної лампи над столом.
Він видобув сигарету з пачки на столі й запалив її, тримаючи пальцями, що тихо і безупинно тремтіли, стукаючись один об одного. Він трохи відкинувся на спинку стільця і затягнувся, але навіть не відчув смаку. Уже кілька тижнів він палив сигарету за сигаретою. Його ясна кривавили при найменшому дотику язика, і він дотикався майже безперервно. Це вже стало грою, в яку він грав іноді цілими годинами. Він посидів якийсь час затягуючись і торкаючись ясен. Потім несподівано і без попередження, але вже звично, він відчув, як його свідомість втратила рівновагу і мозок став хитатись, немов незакріплений багаж на верхній полиці. Він швидко зробив те, що допомагало йому в цьому випадку останні тижні — міцно стиснув руками скроні. Він стискав їх кілька секунд. Йому вже слід було стригтись, та й волосся було брудне. Він мив його три чи чотири рази під час двотижневого перебування у шпиталі Франкфурта-на-Майні, але воно знову забруднилось під час довгої та запиленої поїздки джипом назад у Ґауфурт. Капрал Зет, який забирав його з госпіталю, все ще водив джип по-воєнному — з опущеним на капот вітровим склом, не переймаючись, ідуть бойові дії чи ні. Капрал Зет хотів показати, що він не один із тих задрипаних необстріляних новачків, які щойно прибули на те, що було Європейським театром воєнних дій.
Ікс перестав стискати скроні й подивився на поверхню письмового столу, де лежали десятка два невідкритих листів та п’ять чи шість невідкритих пакунків, адресованих йому. Він простягнув руку над цим звалищем і витягнув книжку, що була прихилена до стіни. Це була книга Ґеббельса з назвою «Die Zeit Оhne Beispiel». Вона належала тридцятивосьмирічній неодруженій доньці господаря цього будинку, яка ще кілька тижнів тому тут жила. Вона займала якусь дрібну посаду у нацистській партії, достатню, втім, щоб згідно з приписами американського командування потрапити у список обов’язкових арештів. Ікс сам арештував її. Він уже втретє, відколи повернувся сьогодні зі шпиталю, відкрив книжку жінки й прочитав короткий напис на форзаці. Написані чорнилом, німецькою, дрібним, безнадійно щирим почерком були там такі слова: «Боже милостивий, життя — це пекло». Ніяких вступів і продовжень там не було. Цей єдиний напис на сторінці у хворобливій тиші кімнати отримував форму беззаперечного, навіть класичного звинувачення. Ікс розглядав сторінку кілька хвилин, намагаючись не піддатись, що було нелегко. Потім, із найбільшим завзяттям за останні тижні, він узяв огризок олівця і написав нижче напису англійською: «Отці і вчителі, обмірковую, що є пекло? І стверджую, що це страждання від нездатності любити».[7] Він почав писати ім’я Достоєвського під написом, але побачив, — зі страхом, який пронизав усе його тіло, — що написане ним неможливо розібрати. Він рвучко закрив книгу.
Сержант швидко підняв щось інше зі столу, лист від свого старшого брата з Олбані. Лист лежав на цьому столі ще до того, як Ікс потрапив у госпіталь. Він розпечатав конверт і вже збирався проглянути увесь лист, але прочитав лише початок першої сторінки. Він зупинився після слів «Тепер, коли клята війна скінчилась і в тебе є купа вільного часу, чи не вишлеш дітям парочку багнетів або свастик?..» Уже після того, як сержант порвав лист, він подивився на клаптики паперу у сміттєвому кошику. Побачив, що там було й фото. Він розгледів чиїсь ноги, які стояли на якомусь лужку.
Він поклав свої руки на стіл і опустив на них голову. У нього все боліло від голови до ніг, і, здавалось, усі зони болю були між собою пов’язані. Він був схожий на ліхтарики з різдвяної ялинки, що горять ланцюжком і перестають горіти всі разом, варто хоч одній вийти з ладу.
Двері шумно відчинились, хоч ніхто не постукав. Ікс підняв свою голову, повернув її і побачив капрала Зета, що стояв біля дверей. Капрал Зет був його напарником по джипу і постійним супутником з моменту висадки американських військ на континент у всіх п’яти військових кампаніях. Він жив на першому поверсі і зазвичай піднімався до Ікса, коли хотів передати нові чутки чи вилити обурення. Він був огрядним, фотогенічним молодим чоловіком двадцяти чотирьох років. Під час війни один американський журнал сфотографував його в Гюртґенському лісі.[8] Він позував з величезним задоволенням, а в кожній руці тримав по індичці до Дня подяки.
[6]
Відділ спеціального обслуговування (Special Services) — це відділ організації дозвілля, відпочинку, культурних розваг та загальноосвітньої підготовки американської армії.
[8]
Гюртґенський ліс, біля поселення Гюртґен у Західній Німеччині, у листопаді 1944 року був місцем дуже тяжких боїв.