— Шо, листа пишеш? — спитав він Ікса. — Ну й темнота тут, чорт забирай, — коли Зет заходив у приміщення, то надавав перевагу увімкненому верхньому світлу.
Ікс повернувся на своєму стільці й запросив заходити, але обережно, щоб не наступити на собаку.
— На шо?
— На Елвіна. Клею, він у тебе прямо під ногами. Ввімкнув би ти те бісове світло, чи що?
Клей знайшов вимикач, увімкнув його, потім пройшов через маленьку кімнату розміром з комірчину для служника і сів на край ліжка обличчям до господаря. З його розчесаного цегляно-червоного волосся капала вода, якою він намагався ідеально його пригладити. Гребінець зі скріпкою, як у авторучки, звично стирчав із правої кишені його сіро-зеленої сорочки. Над лівою кишенею він носив бойовий значок піхотинця[9] (хоч, за правилами, не повинен був цього робити), стрічку за участь у європейській війні з п’ятьма бронзовими бойовими зірками (замість однієї срібної, що заміняла п’ять бронзових) і стрічку за службу в армії до Перл-Гарбора.[10] Капрал тяжко зітхнув і сказав:
— Боже всемогутній.
Це нічого не означало, це ж просто армія. Він дістав пачку сигарет з кишені своєї сорочки, витягнув звідти одну, потім запхнув пачку назад і застібнув клапан кишені. Він димів і розглядав кімнату порожнім поглядом. Його очі, зрештою, зупинились на радіо.
— Ага, — сказав він, — через пару хвилин же буде файна передача. Боб Гоуп[11] і всі інші.
Ікс відкрив нову пачку сигарет і сказав, що він щойно вимкнув радіо.
Клей, без тіні розчарування, став спостерігати, як Ікс намагається запалити сигарету.
— Ого, — сказав він із глядацьким захопленням, — бачив би ти свої бісові лапи. Ну тебе й трясе, чувак. Ти хоч знаєш?
Іксу нарешті вдалось запалити сигарету. Він кивнув і сказав Клею, що той дуже спостережливий.
— Чуєш, я без приколу. Я мало не впав, коли уздрів тебе в госпіталі. Ти скидався на трупа. На скіки ти похудав? На скіки фунтів? Ти хоч знаєш?
— Не знаю. Багато отримав листів, поки мене не було? Чути щось від Лоретти?
Лоретта — це була дівчина Клея. Вони збирались одружитись за першої нагоди. Вона регулярно писала йому зі свого затишного закутка потрійних знаків оклику та легковажних суджень. Протягом усієї війни Клей читав уголос кожен лист Лоретти Іксу, незалежно від того, наскільки інтимними вони були. Власне, чим інтимнішими вони були, тим охочіше він їх читав. Після кожного прочитання він мав звичку просити Ікса накидати план відповіді, розширити її, або хоч вставити двійко вражаючих слів французькою чи німецькою.
— Ага, вчора від неї було письмо. Лежить у мене. Покажу тобі потом, — байдуже відповів Клей. Він різко випрямився на краю ліжка, де сидів, затримав подих, а потім гучно і смачно відригнув. Вочевидь не надто задоволений своїм досягненням, він знову розслабився. — Її бісовий братик тіка з флоту, у нього зі стегном щось, — сказав капрал. — Повезло ж йому з стегном, гаду. — Він сів рівно і знову спробував відригнути, але вийшло ще гірше. Його обличчя трохи стривожилось. — Ага. Поки не забув. Ми подриваємся завтра в п’ять і женем у Гамбурґ чи куди там. Дістанемо ейзенгаверські[12] куртки на весь підрозділ.
Ікс глянув на нього вороже і заявив, що йому не потрібна ейзенгаверська куртка.
Клей здивувався, навіть трохи образився.
— Та вони класні! Виглядають добре. Чого це ти?
— Не бачу сенсу. Нащо підніматися о п’ятій ранку? Війна вже скінчилась, чорт забирай.
— Не знаю. Та нам треба вернуться до обіду. Прийшли якісь бланки, які тре заповнити до обіду… Я питав Буллінґа, чого ми не можемо заповнити їх сьодня — вони ж у нього вже на столі лежали. А він не хоче конверти розпечатувать, сучий син.
Кілька хвилин вони сиділи мовчки, ненавидячи Буллінґа. Потім Клей раптово глянув на Ікса з більшим інтересом, ніж раніше.
— Ей, — сказав він. — Ти в курсі, шо в тебе половина фізіономії дригається?
Ікс сказав, що знає, і прикрив нервовий тик рукою.
Клей розглядав його кілька секунд, а потім сказав дуже жваво, немов повідомляв винятково чудову новину:
— Я написав Лоретті, шо в тебе був нервовий зрив.
— Справді?
— Ага. Вона страшно цікавиться усім цим. У неї такий предмет, — психологія. — Клей розтягнувся на ліжку, не знімаючи взуття. — Знаєш, шо вона сказала? Сказала, шо просто од війни нервового зриву не буде. Казала, шо в тебе, мабуть, все твоє довбане життя була розхитана психіка.
Ікс прикрив руками очі — лампа над ліжком засліплювала його — і сказав, що його просто захоплює Лореттина глибокодумність.
Клей зирнув на нього.
— Слухай, гад, — сказав він. — Вона знає дофіга в цій психології, не те, шо ти.
— Може, ти все-таки прибереш свої смердючі ноги з мого ліжка? — спитав Ікс.
Клей не рухався, наче мовчки кажучи: «Не вказуй, де мені тримати свої власні ноги». Потім таки спустив їх на підлогу й сів.
— Я все ’дно йду вниз. У хаті Волкера є радіо, — проте з ліжка він так і не підвівся. — Слухай. Я тут розказував унизу тому сучому новачку, Бернстайну. Пам’ятаєш, як ми приїхали у Валонь і нас, як проклятих, обстрілювали години дві, і ту прокляту кицьку, шо я підстрелив, коли вона вискочила на капот, як ми лежали у сховку?
— Так, тільки не заводь знову про ту кішку, Клею, ну її до біса. Не хочу й чути про неї.
— Та ні, я просто хочу сказать, шо написав Лоретті про це. Вона судила про це з усією психологічною групою. На занятті й таке інше. Той клятий професор і всі інші.
— Чудово. Я не хочу чути про це, Клею.
— Та ні, знаєш, чого я пальнув по ній, як сказала Лоретта? Сказала, шо в мене було тимчасове божевілля. Серйозно. Від обстрілу і всього.
Ікс прочесав пальцями крізь своє брудне волосся, а потім знову закрив очі від світла.
— Ти не збожеволів. Ти просто виконав свій обов’язок. Ти прикінчив ту кицю так відважно, як ніхто інший не зробив би за тих обставин.
Клей підозріло подивився на нього.
— Шо, до біса, ти мелеш?
— Та кицька була шпигуном. Ти був зобов’язаний застрелити її. То була дуже хитра німецька ліліпутка, одягнена у дешеве хутро. Так що не було там нічого брутального, жорстокого, підлого чи навіть…
— Та ну тебе! — сказав Клей, стиснувши губи. — Ти хоч колись можеш бути серйозним?
Ікса несподівано занудило, і він обернувся на стільці та схопив кошик для сміття — саме вчасно. Коли він випрямився і знову повернувся до свого гостя, той уже стояв, збентежений, на півдорозі між ліжком і дверима. Ікс збирався вибачитися, але передумав і потягнувся за своїми сигаретами.
— Слухай, ходімо вниз, послухаєм Гоупа по радіо, — сказав Клей, що тримав дистанцію, але намагався бути дружнім і на ній. — Тобі стане лучче. Точно.
— Ти собі йди, Клею… Я краще подивлюсь свою колекцію марок.
— Шо? У тебе є колекція марок? Я й не знав…
— Я жартую.
Клей зробив пару повільних кроків до дверей.
— Я, може, двину в Ештадт трохи згодом, — сказав він. — У них там танці. Десь до другої, мабуть. Не хо поїхати?
— Ні, дякую… Я, може, попрактикую кілька па у своїй кімнаті.
— Ну як хо. Добраніч! І не нервуйся, ну його все, — двері шумно зачинились, але одразу ж знову відчинились. — Ей, нічо, якшо я підсуну тобі Лореттин лист під двері? Я вписав туда пару німецьких фраз. Можеш підправить їх?
— Добре. А тепер дай мені спокій, нарешті.
— Авжеж, — сказав Клей. — Знаєш, шо моя мати мені написала? Написала, шо дуже рада, шо ми з тобою разом пройшли всю війну. В одному джипі і таке інше. Сказала, шо мої листи стали до біса інтелігентнішими, відколи ми разом.
[10]
Перл-Гарбор (Pearl Harbor) — військово-морська база США на Гавайських островах. 7 грудня 1941 року японська авіація нанесла удар по базі й вивела з ладу основні сили американського Тихоокеанського флоту. Це стало початком війни на Тихому океані та вступом США у Другу світову.
[11]
Боб Гоуп (Bob Hope) — популярний актор мюзик-холів. До того ж його прізвище перекладається як «надія», що може нести додаткове смислове навантаження.
[12]
Двайт Девід Ейзенгавер (Dwight David Eisenhower, 1890–1969) — головнокомандувач військами союзників у Західній Європі з грудня 1943. Згодом головнокомандувач військових сил НАТО (1950–1952) та 34-ий президент США (1953–1961) від Республіканської партії.