А поки що кожний зрубаний Тиховичем виноградник накладав вагу на його сумління. Неставало певності в корисності діла, грунт почав хитатися під ногами в Тиховича.
От і тепер для того проблематичного загального добра він силоміць попередив неминуче, правда, для Замфіра лихо, скривдив цілу родину, стався для неї ворогом. Що ж потішить його тепер, що стане нагородою за пережиті прикрості, коли сила фактів невблаганно нищить віру в корисність праці, в конечність офір?
Чого ж він мусить покутувати за чужі гріхи?
«Що робити з дідом? — турбується Тихович, бігаючи по хаті. — його мутні, непритомні очі, раз у раз звернені на мене, відбирають мені спокій, сон. Це зайва крапля отрути у моє й так несолодке життя… Чи не вдати б ся мені до примаря, може б він зробив що з дідом?. Ні, от як буде краще: піду до попа, він повинен би залагодити цю справу … »
Вранці Тихович подався до попа. Жовтий, небілений дім нічим не відрізнявся від інших молдуванських хат. Тільки що Тихович наваживсь увійти в двір, як йому запинила дорогу гусяча череда, що саме висипала, гегаючи, з брами на вулицю. За гусями вийшов З хворостиною В руках пастух, високий, дзюбатий та бородатий, одягнений в молдуванський короткий «зібун» та чорний повстяний бриль.
— Чи вдома панотець?
— А нащо він вам? — поспитав пастух не дуже ласкаво.
Маю діло до нього.
— Це я сам!.відповів пастух, здіймаючи бриля, з-під котрого впало йому на плечі буйне довге волосся.
Тихович здивувався несподіваній метаморфозі: таких попів він не бачив на Вкраїні.
— Катінка, — гукнув піп басом. — Вижени гуси на пашу!
3 повітки вибігла молодиця. Панотець передав їй тичку і повів гостя У хату.
Коли піп з гостем посідали на лавках у хаті, урядженій. як і селянські, Тихович оповів свою пригоду та прохав ради. Панотець уважно вислухав його.
— Добре я залагоджу справу, будьте спокійні. тільки …
Він урвав, немов боячись висловити якусь потайну думку.
— Тільки що? — підхопив Тихович.
— Тільки… не знаходьте більш філоксери на наших садках. У нас чимало таких хазяїв, що тільки й живуть, з виноградників, — додав він, суворо дивлячись на Тиховича.
Тихович почав виясняти йому справу. Але з того, як панотець на ті пояснення цідив крізь зуби: «так … так … божа воля», — Тихович зрозумів, що піп має однакові з селянами погляди на філоксерну справу і, не скінчивши, попрощався з хазяїном.
Коли того ж таки дня Тихович повернув з роботи, мош-Діми вже не було. Замфір забрав його до себе.
V
Кінець чи початок?
Одного ранку молдувани були свідками цікавого походу. Серед вулиці коти вся віз, наладнований всячиною. Головне місце на возі займала залізна бочка, до якої з одного боку притулилась скриня з дрібним струментом, а з другого — дірявий мішок, так напханий дерев’яними загостреними кілочками, що вони аж вилізали крізь дірки. Все це було обкладено лопатками, відрами, бляшанками, залізними ланцюгами і другим дріб’язком. Круг воза йшли робітники, хто з довгим окованим дрючком на плечах, хто з бляшанкою, а хто з блискучою довгою машинкою — «інжектором», котру можна б було сміливо вважати за меч з часів крижацьких походів, якби не циліндровий бляшаний резервуар біля ручки. Попереду тої процесії йшов Тихович з високою, вузькою склянкою у руках.
Процесія тихо посувалася серед різнородних згуків. Колеса торохтіли по битій дорозі, струменти в скрині немилосердно тарабанили, ланцюги бряжчали, як кайдани, бляшанки, підплигуючи на возі, дзвеніли, оковані залізом дрючки, черкаючись один об другий, стукали, а над усім цим пролітав часом чистий металевий дзвін зачепленого резервуар а машинки.
Молдувани, роззявивши роти, дивувались на ту чудну процесію, не спускали її з ока, аж поки вона не сховалась за горою. Цікавіші подались навіть горою над Прут, звідки можна було бачити все, що діється на припрутських виноградниках. Звідтіль, з вершечків гір, присівши карячки, можна бачити зелену бинду виноградників, розірвану в тому місці, де був Замфірів садок, можна дивитись на труїння філоксери.
А варто подивитися, бо то картина оригінальна, гідна пензля першорядного баталіста. Он під вербами, край виноградника, лежать рядком залізні бочки з сірчаним вуглецем: то засоби боротьби, порох, сказати б, філоксерний… З одної бочки точать вже вуглець у мідяні «бідони»: звідти він піде в резервуари інжекторів. Ось на узбіччю, оперезавшись білим фартухом, розташовується оператор з своїми струментами, розкладає їх на рядні, посланому на землі. Він має рятувати поранені … інжектори. Тихович, мов полковник той, визначає місце бойовища, відмірюючи ланцюгом стосажневий квадрат. Скаче ланцюг по землі, бряжчить, витягається — і вмить по всій довжині його стирчать недалеко один від другого встромлені в землю дерев’яні кілочки. І знов скаче ланцюг, знов витягається, і знов на його місці стають рядком кілочки. Земля починає їжитись кілками, як їжак щетиною. «Готово!. бою!» — кричить Тихович, і от наближаються батави війська. усе по парі. по парі … оден з інжектором, другий з дрючком і займають постать по рядках кілочків. «Починати!» — командує Тихович. Полетіли кілочки, збиті ногами, а на місці їх загрузли в землю гострі палі інжекторів, покнули головки — і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи резервуарами, цокаючи головка ми, а за ними дрючки, оковані в залізо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землі, не дають вуглецеві втекти у повітря. Разно посувається вперед військо, лишаючи за собою голу зграсовану землю. Тільки й чути серед тиші: «цок!.к!. цок!.к!. »
Від залізних бочок, з котрих цівкою ллється паруюча рідина, раз у раз бігають з повними бідона ми носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходиться в повітрі, здіймається вгору. Незвиклі молдувани, що сидять по горах, придивляючись до труїння, крутять носами та спльовують.