Пішли ми. На подвір’ї бавився якийсь чорнявий малюк, у його руках була голова дерев’яного коника, мого коника, на якому я так любив гойдатися, а він його поламав і тепер тією головою товче пісок. Навіщо він це робить? Мені захотілося підійти й відібрати в нього голову мого бідного коника, але в цей мент з хати вийшов якийсь старий і спитав, кого ми шукаємо. Я сказав:
— Нікого, а це моя хата.
Старий похитав головою, авжеж, він мені співчуває, але помогти нічим не може, бо їм цю хату виділили… Його син працював в обласній адміністрації, тепер він уже без роботи, бо німці усіх позвільняли, а тоді він був поважним чоловіком, дуже поважним, ходив із течкою під пахвою і мав напуцовані мешти, а зараз копає торф десь там за Голоском.
— Мені насрати, — сказав я, — де він копає торф. Але це моя хата. Ви ж євреї, так?
Старий смикнувся і з тривогою глянув на мене.
— Якщо не хочете, аби я на вас доніс, то вимітайтеся. Уже!
— Ми не можемо… — бурмотів старий, і його жилаві руки трусилися. — Куди ми подінемося? Ми хотіли виїхати, але всі вагони забили меблями й усіляким добром офіцери й совєтські служащі.
— А хіба ваш син не був совєтський служащий?
— Був. Але євреям казали не панікувати, що їм нічого не загрожує, і ми не влізли до вагону.
— Вас усе одно виселять у гетто, — сказав Левко. — Не вірите?
Ми ж бо знали, як чинили з євреями в Польщі, але старий не повірив. Я б міг, звичайно, зачекати, поки їх виселять, але ж де була певність, що отримаю свою хату назад саме я? Така можливість була надто примарною. Тоді я пішов до комісаріату й вишуканою мовою ґеноссе Шиллера розповів про підлих грабіжників, які захопили мою хату. Моя мама німкеня, гордо повідомив я, її вивезли на Сибір, а я жертва більшовицького режиму. Чи не можна мені отримати посвідку фольксдойче й виселити з моєї хати червоних пришельців? Кримінальний комісар Герхард Краух наказав вислати вантажівку, мене посадили біля водія, аби я вказував дорогу. Сам він з двома аскарами сіли в авто і їхали за нами. Ті аскари — то були поліцаї, набрані з совєтських військовополонених, усі вони були не місцеві, бо місцевим німці не довіряли, підозрюючи, що вони можуть увійти в контакт з євреями.
Коли ми прибули на місце, син старого саме припхався з тачкою торфу. Він уже не виглядав поважною людиною, яка носить під пахвою течку, був зарослий і переляканий, очі його часто мруґали й сіпалися, він, мабуть, відразу здогадався, що приїхали по їхню душу і стояв з опущеними руками. Кримінальний комісар швидко пояснив що до чого й наказав пакувати речі та кидати на вантажівку. Я уважно стежив за тим, що вони виносять з хати, і коли побачив у руках хлопчика ту саму голову мого розмальованого дерев’яного коника, то миттю шарпнувся й відібрав, хоч він пручався й верещав.
— Ей, ти чо! — гаркнув на мене аскар. — Отдай назад!
— Це моє! — помахав я головою коника у повітрі. — Це моя хата!
— А-а, — махнув рукою поліцай. — Ну, тада…
— Твоя? — засміявся есесівець. — Іди ще знайди п’ять жидівських сімей, і хата буде твоя.
— А ви точно не здурите?
— Слово офіцера, — сміявся він далі й гукав до жидів: — Шнель! Шнель! — А потім обернувся до мене й додав: — Тільки умова: мусять бути з-поза їхньої дільниці. Розумієш? Тих ми й самі маємо в руках.
Я подався на оболонь, де хлопаки грали у копаного м’яча. Там були мої кумплі, з якими ми не одну шибу розбили, файні батяри. Я покликав їх.
— Є справа колійова[10]. Мені треба п’ять жидівських родин.
— Ади-во! Нашо? — спитав Вілюсь.
— Їм вручать квитки на пароплав з Гданська до Палестини.
— А тубі шо з того?
— Половина з того, — засміявся я. — Просто мене попросили зробити добру справу. А хто мене знає, то завше може підтвердити, що я нічого так не люблю, як добрі справи робити.
— Е, я тебе знаю, — покивав пальцем Додьо, — ти іно вмієш робити, шо біґос-кумпоти зі сливками[11].
— Бреше, курва, — сказав Місько. — Жиб я скис, коли не бреше. Не заливай нам ту голодні кавали[12], а гуляй си купати на Жилізну воду[13], о.
— Чого б я мав брехати?
— Бо ти, курва, завше, курва, брехав. Маєш інтерес? Ну-ну…
— Дам кожному по дві бляшанки оселедців.
13
Гуляй си купати на Жилізну воду — звичне батярське посилання співбесідника кудись подалі. Залізна вода — популярний басейн в однойменному парку.