— То єнша справа, знаїш, — кивнув Додьо. — Але шо то дві бляшанки оселедців, коли їх чекає таке щастя? Білєт на паруплав, знаїш! Ого! Та то варта го-го! — він навіть задер голову догори і став обдумувати.
— Як собі хочете, — сказав я, — по дві й фертик. Ну, і ше цьмаги[14] хильнемо.
— Но йо, знаїш, — кивнув Додьо, — най буде. Є тутка дві рудини на Гурудничій, знаїш. Приїхали з Росії. Тамка жили наші люди, їх забрали на Сибір, а цих вселили, знаїш. То мені не шкода, нє, Міську?
— А вуни шо, курва, винні? — бичився Місько. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові[15] працьовники. Може, навіть уже, курва, і не жиють.
— Ходімо, покажеш, — сказав я Додьові.
— І я з вами, — сказав Місько, почухавши каляпітру[16].
Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Вілюсь показав ще одну родину на Прокопа, разом вийшло три.
— Худімо ше до Казя, — сказав Додьо. — Він тут усіх знає, бо склив вікна. Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.
Я купив фляшку, й ми пішли до Казя. Казьо лежав у садку й грів пузо. З розчахнутих вікон пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.
— Сервус, Казю.
— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?
— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини. Мают їх відправити ду Палєстини, знаїш.
— А-а, нема прублєм.
Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси, а на прощання сказав:
— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі[17]. Як тре буде ше, то приходьте. Як мають змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.
Я склав список жидівських адрес і приніс до комісаріату. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав якісь папери.
— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою, потім проглянув список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?
— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукав і переконався особисто.
— То добре. Можеш поселятися у своїй хаті.
— Але просив би-м якогось папірчика. Ну… документа.
— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.
— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.
— То це я з твоїх слів маю засвідчити?
Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля й народила мене, Андрія, а насправді Андреаса Попеля.
— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, якщо треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.
Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг якийсь бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:
— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба.
Одне слово, записав мене «Андреасом Попелем».
Скориставшись прихильністю Крауха, я побігав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу, й дістав дозвіл на відкриття маленької кнайпочки. Та не де-небудь, а таки у своїй хаті на Голоскові. Над дверима я прицвяхував табличку «Під липою», бо стара гілляста липа росла якраз поруч. Ціни ледь не щодня зростали, прибутки теж, і я найняв помічником Левка. Продукти, які ми перевезли з бази, стали нам у неабиякій пригоді.
Моя хатина стояла на затишній вуличці, яка більше нагадувала сільську, ніж міську. Та й люди тут жили, мов на селі, вони звикли виходити на вулицю в піжамах, халатах, капцях і з папільотками[18] на голові, у такому хатньому вигляді вони приходили й до мене в кнайпу. Пані Помазан, старшого віку огрядна жінка, завше мала на голові якусь неймовірну зачіску, увінчану великим червоним гребенем, що стирчав, як у півня, хоча пані Помазан — то чиста курка з великим волом, яке щоразу трясеться, коли вона балакає. Від пані Помазан я міг довідатися всі найсвіжіші плітки. Це така маленька вигода, якою обдаровує своїх мешканців львівська околиця. Старий Помазан знався з різниками й міг приволокти сала на шкварки, приносив те сало у своїх штанах, великі пласти оперізуючи довкола пояса. «Знаєте, — казав задоволеним голосом, — як ото почав я тоте сало носити на собі, то крижі перестали боліти. Бо ж воно ще тепле, парує. Хто б подумав, що воно таке помічне. Чи не проти, як я ще з годинку поношу його?» Я не мав нічого проти. Мені не шкода. Мені було тільки шкода, що не можу розширити свою кнайпу. Уміщалося в ній у двох покоях всього вісім столиків і шинквас, а в мене ж завше було людно. Ніби ми там нічого особливого й не готували, була випивка й невибаглива закуска — шкварки зі смальцем, квашені огірки, оселедці, а з гарячого тільки флячки[19] і джур[20]. Але не минали моєї кнайпи навіть поважні німецькі чини, сам пан кримінальний комісар Краух навідувався, щоб поласувати нашими флячками, деколи приводячи й фацетів з гестапо. То вже ясно, що пили і їли вони забездурно.